Жорстокий ліс
Шрифт:
— О-о, прошу пана ласкаво, — посміхнувся злостиво, — із зустріччю вас! Моцно перепрошую, та довелося вжити деяких заходів, аби спіткатися…
Лебединський рвонувся, але руки були зв'язані за спиною в ліктях, і він безсило заточився знову на спину.
— У-у, гади! — видихнув гнівно.
— Я не радив би пану так злостивитись, — зареготав бандерівець. — Бо пан уже не офіцер, а звичайний полонений, навіть, перепрошую, не полонений, а заарештований, бо таких офіцерів ми в труні бачили…
Він випростався —
— Ану, підводься, — загорлав, — бо ми з тобою тут гратися не збираємось!
Лебединський ударився головою об корінь, що виступав із землі, в скронях одразу задзвеніло, різкий біль пронизав усе тіло, і він знову втратив свідомість.
Фрось, а це саме він стояв зараз над Лебединським, зітхнув і заховав хусточку до кишені.
— Хирляві якісь люди пішли, — поскаржився. — Його лише раз тюкнеш, а він уже й неживий…
Підбіг Грицько Жмудь, скосив око на Лебединського, нагадав Фросеві:
— Вуйко просив живим хоча б одного…
— Куди він дінеться? — Фрось відкоркував флягу, ковтнув сам, скривився і, повагавшись секунду-дві, приклав шийку фляги до вуст Лебединського. Той ковтнув, закашлявся й сів, озираючись каламутним поглядом.
Фрось покалатав флягою, на слух визначаючи, скільки лишилося, й закоркував її.
— Підводьтеся, прошу я вас, — нахилився над Лебединським, — бо не можемо гаяти часу.
Молодший лейтенант став на коліна, похитався трохи й підвівся. Ступив кілька кроків, продираючись крізь чагарники, і вийшов на путівець до брички. Побачив, як двоє бандерівців тягнуть з неї за ноги Олексу — мертва голова його важко вдарилася об приступку брички, впала на пісок, залишивши на путівці неглибоку ямку.
— Другого вже відтягли? — запитав Фрось і, одержавши ствердну відповідь, наказав: — Закопайте їх, прошу я вас. Чоботи я вже обдивився, кирзяки стоптані й шеляга не варті, не морочте собі голову з ними. З цього знімете потім, — кивнув на Лебединського, — а поки ворушіться швидше, бо часу обмаль, і стрілянину могли почути.
— Хто там почує? — незлобиво обізвався один з бандерівців. — А якщо й почують, — плювати, ми тут господарі.
— Ой, не кажи так, наженуть районних енкаведистів, якої тоді заспіваєш, прошу я тебе?
— Всі в болоті подохнуть… — заперечив бандерівець. — Тут боліт на всіх разом з «яструбками» вистачить!
— Дурний ти ще, хлопче, — докорив Фрось, та раптом вибухнув гнівом. — Я кому мовив — швидше їх у могилу, самим кулі скуштувати захотілося?
Бандерівці рушили, і мертва Олексова голова захилиталася,
Але ж, подумав, це було б несправедливо. Хлопцям усе ж легше, вони, може, й не відчули, що вмирають… А в нього все попереду: і ганьба, і катування, і смерть, і він мусить спокутувати свою вину, не схилити голови й прийняти смерть гідно.
Але чому так пече в грудях і чому гіркий клубок не дає дихати?
Він стояв, дивився на ліс, у якому вже стихли автоматні черги і який жив своїм власним життям, ліс, котрому не було ніякого діла до людських трагедій. Перестрибнула з дерева на дерево, розпушивши хвіст, білка, сердито зацокотіла й подалася в своїх невідкладних справах, цвірінькнула синиця, а над дорогою літали великі бабки, тріпочучи прозорими крильцями. Їм було гарно, бабкам, над теплою літньою дорогою, в напоєному ароматами квітів повітрі, і Лебединський позаздрив їм: коротке, але безтурботне й красиве життя… Та відразу забув і про білку, і про бабок — перед ним зупинився білявий хлопчина з голубими очима, задер голову, дивлячись з цікавістю, — безжурна усмішка торкала вуста.
— Я цього бачив біля міліції, — радісно повідомив Фросеві, — йшов із самим капітаном Ярощуком і розмовляли…
— Гарну пам'ять маєш, — схвалив той, — і це добре, згодиться в житті. Пам'ять, прошу я тебе, це така штука, що завжди згодиться і для добра, і для зла. Тільки добро нам зараз заказане, забути мусимо про нього, поки більшовики хазяйнують на наших землях. Під корінь їх, потихеньку, прошу я тебе, та без жалю, і в цьому наше спасіння.
— Ви завжди правду кажете, вуйку, — погодився Грицько, — і я вас люблю за це.
Фрось глянув підозріло: чи не кепкує?
Та Грицько дивився відкрито, і Фрось заспокоївся. Обійшов навколо Лебединського, наче вперше побачив і хотів досконало роздивитися, пхнув кулаком у спину до брички. Молодший лейтенант ступив два кроки й зупинився. Фрось пхнув двома руками, і Лебединський упав грудьми на дно брички.
Фрось зареготав.
— Ану, Грицько, — наказав, — прив'яжи його до приступок. Голову й ноги, прошу я тебе, примочуємо гарно, щоб лежав спокійно.
Лебединський сіпнувся, але було пізно: на голову та ноги навалилися, прикрутили шворками так, що не можна було й поворухнутися.
Фрось розвалився на задньому сидінні, сперся чобітьми на спину молодшому лейтенантові.
— Сідай тут, — указав Грицькові на місце поруч, — давно так зручно не їздив.
Грицько скочив у бричку, поставив ноги на лопатки Лебединському поміж зв'язаних, рук, пхнув боляче каблуками. Підійшли ті, що ховали вбитих. Подивились, як умостилися Фрось із Грицьком, зареготали.