Жорстокий ліс
Шрифт:
Жінка йшла трохи попереду з великим козубом для грибів, і Андрій упізнав у ній Настю, сусідку Груздьової.
Щось у цьому було, і Андрій швидко мовив Вірі:
— Ось за тою жінкою послідкуємо.
— А за чоловіком? — дівчина сіла, поправила коси, але вінка не зняла. — Здається, крамар?
— Так, завідуючий магазином.
Тільки тепер Андрій побачив, що крамар теж ніс плетеного кошика. Згадав, що Бутурлак збирався порозмовляти з ним про оборону села від бандерівців, і подумав, що, можливо, ця розмова вже відбулася і Гнат
— Крамар з армії прийшов, які в нього можуть бути зв'язки з бандерівцями! — мовив Андрій рішуче. Підхопив кошика, передбачливо захопленого з дому. — А ось із тіткою Настею пограємось у хованки.
— А якщо на неї чекають бандерівці?
— Можливо…
— Але ж тоді… — Віра повільно підвелася. — Вони ж… як «яструбка»…
— Шкода, нема зброї. Лейтенант заборонив… От що, — прийняв рішення, — ти триматимешся оддалік і за першої ж небезпеки — одразу в село!
Віра заперечливо похитала головою.
— Я тебе одного не залишу.
— Мусиш.
— Я ж сказала — ні. — Очі в дівчини знову потемнішали, й обличчя набрало впертого виразу.
Андрій збагнув: таки не залишить. Запропонував:
— Триматимемось обоє оддалік. У разі чого — швидко назад.
Віра підхопила свого кошика й побігла навскіс через луг до дороги.
Біля лісу, де дорога перетворювалася на вузьку стежину, Настя одразу взяла праворуч, і Андрієві підозри посилилися. Які ж там гриби, скоро починаються болота, місця гнилі, гриби можна зустріти лише на горбках, та й горбків тих небагато, справжні грибники йдуть стежкою до Гадючого яру — там можна набрати і боровиків, і підберезовиків, і рижиків. А якщо є час і бажання, можна податися далі до Дубової галявини. Там у врожайні роки грибів повно. Андрій пам'ятав, як за чверть години назбирав повнісінький кошик боровиків, і яких — один в один!
Ось і Гнат Суярко пішов стежиною — озирнувся, постояв, прикурюючи, побачив, що Настя, а за нею й діти забирають праворуч, похитав головою й побрів далі второваною дорогою — до грибних місць ще з кілометр, і нема рації заради кількох боровиків продиратися крізь кущі.
Ліс густішав, дедалі частіше траплявся мокрий мох, а Настя все йшла, не поспішаючи й не озираючись. Андрій з Вірою пробиралися слідом за нею, ховаючись у гущавині.
Нарешті Настя зупинилася, поправила хустку, роззирнулася по боках, і Андрій потягнув Віру за величезну ялину.
Можливо, тут у неї призначено зустріч, і жінка чекатиме?
Настя присіла й одразу сховалася в чагарниках.
— Слухай, — притримав Андрій Віру, — стій тут, а я роздивлюся.
Він обережно перебіг до сусідньої сосни, постояв, прислухаючись, але нічого не почув. Перебіг ще
Андрій придивився — жінка збирала щось у кошик. Чорниці — збагнув хлопець. І справді, тут, у цих хащах, починаються суцільні зарості чорниць, і Настя могла податися сюди, щоб набрати зранку дітям ягід. І нема в неї ніякої зустрічі з бандерівцями…
А якщо є?
Андрій повернувся до Віри. Стояла там, де й залишив, за товстою ялиною й дивилася стривожено.
Хлопець розповів, що робить тітка Настя, але Віра похитала головою.
— Ми не підемо звідси, — мовила категорично.
— Кошик чорниць набрати у цих місцях — година чи півтори. Мусимо чекати, — погодився Андрій. Побачив, що Віра по кісточки стоїть у мокрому мосі, затурбувався: — Там, ліворуч, є суха галявина. Перебіжимо й там чекатимемо.
— Тут ми в безпеці, — заперечила Віра, — і все бачимо, а там нас можуть вистежити.
Не погодитися з цим було важко, та чи зможе дівчина простояти в болоті годину? Андрій запитав про це, Віра сердито блиснула очима.
— А чим я гірша за тебе! — тільки й мовила.
Справді — чим?
Андрій збентежився. Але все ж вона дівчина, і він мусить про неї турбуватися: так уже повелося споконвіку, бо він чоловік і сильніший!
І, крім усього, вона — жаданка!
Андрій простягнув Вірі ватянку, і дівчина взяла, вдячно глянувши. Справді, їй уже було трохи зимно в цьому вогкому темному лісі, ще не прогрітому ранішнім сонцем.
Андрій роздивився навкруж, вибрав сухіше місце й потягнув за собою дівчину.
Настина біла хустка маячила на тому ж місці, все навколо було спокійно, вони сіли на хвою, спершись спинами на ялиновий стовбур, і Андрій, зібравши трохи торішнього сухого моху, запропонував дівчині:
— Скидай сандалії.
Вона підібгала під себе ноги.
— Для чого?
— Скидай, кажу.
Хлопець сам розстебнув пряжки і обтер почервонілі й мокрі ноги дівчини. Витер і сандалії, поставив поруч.
— Нехай сохнуть, — тільки й мовив.
— А ти — добрий, — сказала Віра, немов зробила для себе ще одне відкриття.
— Невже? — осміхнувся, почервонівши, наче його спіймали на чомусь негарному. — Просто бачу — зимно тобі…
— Ліс тут страшний, — перевела розмову на інше.
— Тут іще не страшний. От за Дубовою галявиною починається болото…
— Мокрий ліс — це недобре. В сухому гарно, я сухий люблю. А болото дуже смердить.
— Не кажи дурниць, — обірвав дівчину Андрій.
Подивилася здивовано: вперше почула від нього різке слово.
— Чому ж дурниці?
Андрій підвівся, визирнув з-за сосни: Настя збирала чорниці. Сів і пояснив:
— А тому, що без цих боліт не було б річок.
— Скажеш! Чого б це не було? З цих, боліт і стоку нема.
— Це здається, що нема. А спробуй висушити болота, висохне все, навіть наше Щедре озеро.
— Ну, озеро! — не повірила. — Там підземні джерела.