Зло не має влади
Шрифт:
– Це хтось із ваших?
Тягар, який ледь послабшав після його посмішки, знову наліг на плечі – в стократ важчий.
Почалася військова нарада. Як на мене, тут було забагато люду; радитися посеред великої зали з юрбою не надто зручно.
Канцлер, демонстративно тримаючись за поперек, доповів про підготовку замку до оборони. Стільки-то викопано ровів, таких-то завглибшки, таких-то завширшки. Стільки-то забито кілочків, аби стоноги об них спотикалися. Стільки-то приготовано кам’яних ядер, стільки-то катапульт встановлено
Я дивилася, як ворушаться волоски в його гачкуватому носі, й згадувала, як цей-таки канцлер допитував мене, перелякану до смерті, коли я вперше потрапила в Королівство. Потім відвів до короля… Мені схотілося затулити вуха руками: ніби тисячі голосів кричали щосили: «Оберон! Оберон! Оберон!»
Уйма тим часом повідомив, що привів дві тисячі бійців. Я згадала, що говорив про цих бійців Максиміліан: «Уйму вони з’їдять першим…» Треба було заговорити про Максиміліана, але я ніяк не наважувалася розтулити рота.
– Ліно, ти хочеш сказати щось? – уривчасто запитав Гарольд. У нього з’явилася нова манера – він говорив дуже різко й сухо.
Я почала, намагаючись триматися якомога спокійніше. Щоправда, довго просторікувати не довелося.
– Наші люди не боротимуться поруч із некромантом, – обірвав мене Гарольд. – Говорити про це не треба. Далі…
– Стривай, – я міцніше стисла посох, – чому говорити про це не треба? Якщо наше становище таке сутужне – чому не прийняти допомогу від…
Уйма скосив на мене жовте око. Гарольд дуже повільно повернув голову. Обпік мене поглядом, ніби окропом.
– Молодший магу дороги! – промовив, наголошуючи на слові «молодший». – Зараз нема часу, щоб пояснювати тобі загальновідомі речі. Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш, іди та розпитай у нього… Поки ми вирішимо дуже важливі питання: з боєприпасами, з водою і з тим, хто буде займатися пораненими на полі бою!
«Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш». Мене різонули, мов бритвою, ці його слова: «загальновідомі речі»… Я міцніше стисла свій посох, підвелася і відійшла. Нехай радяться.
Величезна зала пливла в мене перед очима. Я помітила Ельвіру, принцесу: вона дуже змінилася за ті кілька років, що я її не бачила. Поруч із нею стояв принц Олександр – тільки я у всьому Королівстві знала, що він знайда, підмінений у колисці, а справжній син Оберона – той самий Сашко, що закінчив третій курс і одружився зі Стеллою… Ці двоє теж забули короля?
Я вийшла із зали й зупинилася на сходах. Власне, ось і все. Прохання Максиміліана (чи то було доручення?) я не виконала. Військо Сарани стоїть за три дні просування до міста. Оберона немає. Таке враження, що ніхто не чув його імені.
Я знову присіла була на сходинку, але цієї миті перед замком гримнули сурми – не хрипко, як при появі Уйми, а повнозвучно й дуже
Знизу назустріч мені бігцем підіймався хлопчик років шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях і з маленьким мечем при боці. Пробіг повз мене, потім озирнувся й глянув уважніше. Він був викапаний маленький Гарольд…
– Що там? – запитала я.
Він насупився, начебто вирішуючи, чи гідна я довіри.
– Я Ліна Лапіна, – сказала я.
Він посміхнувся – широко й недовірливо.
– Що там? Хто сурмив?
– Це принц-деспот, – сказав хлопчик, не перестаючи посміхатися. – Він привів велике військо!
Військова нарада продовжилася по нетривалій паузі – в новому складі. Принц-деспот щиро зрадів, коли побачив мене. Це був високий, ставний чорнявий чоловік; коли я побачила, що він на волі й, більше того, привів Гарольдові підкріплення, мене ледь правець не вхопив…
Ось він – мій давній ворог… Під час минулої нашої зустрічі перемога дісталася мені (щиро кажучи, мені надзвичайно поталанило). Я знала, що він не пропустить нагоди відплатити, хоч би й сто років довелося вичікувати. Оберон чудово розумів це й тому не збирався його випускати зі зручної, гарно вмебльованої в’язниці. А тепер Оберона нема, й принц-деспот на волі.
– Кого я бачу! Маг дороги, Ліна Лапіна власною персоною! Ви чудово збереглися, панно, і, схоже, не підросли ні на вершок…
– У нашому світі час іде повільніше, – зронила я крізь зуби. Принц-деспот дивився на мене чіпким поглядом… Цей погляд змушував ціпеніти… Я силкувалася не повернутись до нього спиною.
Гарольд зробив огляд військ. Вони вишикувалися перед замком – три тисячі солдатів, усі в залізних обладунках, зі списами напереваги, і на кожному списі – опертя. (Це щоб зупиняти вершників на стоногах, пояснив принц-деспот.) За його командою перша шеренга наїжачилася списами, затим вперла їх у землю.
– Гарно, – мовив Гарольд, і ніздрі його розширилися. – Сарана вдавиться нашим Королівством, тут вони зустрінуть відсіч, якої не бачили ніде й ніколи! Зупинимо їх!
– Зупинимо! – заревли війська. Гарольд задер підборіддя й закричав, підносячи руку до неба. Він горлав, що Сарана захлинеться, що її буде відкинуто, розчавлено, – й очі в нього були такі самі, як тої миті, коли він просив мене вивести з Королівства його сина…
Він не вірить у перемогу, зрозуміла я. Всі ці війська, можливо, дадуть змогу протриматися кілька днів… Але у Сарани – незчисленні полчища.
Ховаючись за спинами плечистих озброєних чоловіків, я непомітно повернулася в замок. (Принаймні хотілося вірити, що мене не помітили.) Верхні поверхи ще зберігали хоча б зовнішній порядок – не громадились як попало меблі, не літали підхоплені протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених курячих кісток. Я шукала кабінет Оберона, і я його знайшла – хоча він мав зовсім не той вигляд, як запам’ятався мені.