Зло не має влади
Шрифт:
І на інших гобеленах був літопис того давнього походу: як ми їхали повз озера та поля, як ішли лісом і які на нас кидалися хижі тварини. Для Королівства це стало історією, адже звідтоді спливли роки; для мене все це було зовсім недавно. Я навіть не встигла до пуття подорослішати.
Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозі ж таки, захищаючи своє Королівство. Якісь гобелени збереглися краще, якісь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердіше переконувалась: їх неправильно зберігали! Що за
А потім я побачила і свій портрет: у повному спорядженні мага дороги із посохом напереваги їхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужнє обличчя на цьому гобелені, що я кілька хвилин не могла повірити: невже правда? Це дійсно мій портрет – у музеї Того, Що Варто Пам’ятати?
До горла підкотилася грудка. Я озирнулася, змахуючи з вій випадкові сльозинки, побачила інші експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вітринах: щити, мечі, якесь дикунське вбрання, обвуглені залізні ґрати, стоптані чоботи, носова статуя з корабля – вона, щоправда, не помістилася у вітрині й висіла просто в повітрі, на висоті двох людських зростів…
А потім я побачила… свій посох!
Колись мені його подарував Оберон – видав як іменну зброю. Мій посох стояв у високій скляній шафці, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозуміла, навіщо прийшла в музей – не своїм портретом помилуватися.
Я прийшла по свою зброю.
Дзвякнуло скло. Шафка не відчинялася – у неї навіть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мій посох під скло, припускав, що експонат залишиться там навічно.
Я відступила до сусіднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зі шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слід було пам’ятати, але скло він розтрощив із одного удару – дощенту. Посипалися скалки, застрибало відлуння під величезним темним куполом.
Я простягла руку, взяла свій посох і одразу відчула себе дужою. Розправила плечі та вийшла з храму-музею, зупинившись на сходах, озирнулась; раптом начебто мене під лікоть штовхнули – я обернула посох навершям на захід…
Звідтіля насувалася така величезна небезпека, що посох сіпнувся й ледь не випав із рук.
Дорогою до палацу я зустріла мародерів. Двоє жевжиків тягали речі з покинутого будинку: один передавав другому крізь розбите вікно вузлик, із якого звисали рукави й холоші. Другий стояв на камені, затискаючи в одній руці великий мідний чайник, а іншою намагався взяти вузол із одягом. Я вдарила посохом – зашипів зелений промінь, злітаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.
Той, що був іззовні, кинувся навтьоки вздовж вулиці, не випускаючи чайник, і зник у підворітті. Другий вистрибнув із вікна, випер раму широкими плечима, приземлився рачки, підхопився та кинувся навздогін за подільником. Я встигла-таки підпалити цьому другому штани – коли він завертав за ріг…
За мить усе стихло. Вузол із одягом валявся під вікном. Я зазирнула в дім: там було порожньо, сліди чи то поквапливого від’їзду, чи грабунку, а може, того й іншого разом…
Якби Оберон
Ось де виявилося повнісінько люду – перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королівства та ополченці з сусідніх сіл. Тут зібралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свій дім замість того, щоб дати драла. Загін копачів із лопатами кудись вирушав під командуванням мого старого знайомого – канцлера. Гачконосий не помітив мене. Він усім своїм виглядом демонстрував, що застарий для військових операцій, і, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек.
Я ледь проштовхалася до замкової брами. І тут мене впізнали вперше. Вусатий стражник протер очі:
– Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщій до пана Гарольда! Він знає про вас? Йому вже доповіли?!
Йому не доповіли. Тому коли я стала – в джинсах і з посохом – на порозі його кабінету, він ледь стола не перекинув – так рвучко підхопився.
Він теж постаршав. Отакої! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, мав сина… А тепер він відростив бороду й неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чолов’яга…
– Ліно! Це точно ти?
Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:
– Ви вільні! І зачиніть двері!
Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.
– Це справді ти? – повторив він вимогливо.
– Це я. Не мара, не привид.
– Звідки ти взялася?
– Мене привів Максиміліан.
– Некромант?!
Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.
– Доброго дня, Гарольде. Рада… тебе бачити, друже.
Він помовчав. Потім з силою провів рукою по чолу:
– Вибач. Бачиш, що діється…
Цей жест нагадав мені Гарольда – колишнього. Молодого. Друга.
– Бачу, – сказала я через силу. – Я прийшла, щоб допомогти.
Він підвів очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.
– Лінко…
Він щось хотів сказати, але не наважувався. І ця його нерішучість сипонула мені морозом по шкірі.
– Гарольде, – я дуже старалася, щоб голос не тремтів, – друже… Ти так виріс, я тебе не впізнаю… А як твій син?
Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи крісло для гостей.
– Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі мого хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?
– Що?!
Він дивився на мене мовби здаля – ледь каламутним, напруженим поглядом.
– Ми збираємося гідно загинути тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, у нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав…