Знахар

Доленга-Мостович Тадеуш

У такі хвилини він стискав її худеньку руку й обіцяв:

– Я дам тобі це все. Побачиш, Беато! І коштовності, і сукні з Парижа, і бали, і прислугу! Усе дам!

А в самого ж тоді не було нічого, крім двох валіз у холостяцькій кімнатці, шафи з медичними книжками й скромної платні доцента.

Проте в нього була залізна воля й могутня віра, і бажання, палке як вогонь, дотримати Беаті обіцянки. Почалася боротьба. За посаду, практику, за багатих пацієнтів. Величезні знання, природжений талант, незламна вдача й робота, завзята, запекла праця зробили своє. Та й щастя йому посміхалося. Зростала слава, зростали

й прибутки. У тридцять сім років він отримав кафедру, а за кілька тижнів на нього чекала справжня радість: Беата народила донечку.

Саме на честь тієї славетної прабаби Гонтинської її назвали Марією-Йолантою, а пестливо кликали Маріолею.

Від спогаду про доньку серце Вільчура стиснулося. Він не раз замислювався над тим, кого з них любить дужче… Коли дівчинка почала говорити, одним з перших її слів було:

– Тапусю…

Так воно й зосталося. Доня завжди звала його тапусем. Коли у два рочки Маріоля заслабла на скарлатину й потому видужала, Вільчур дав обітницю, що відтоді лікуватиме всіх бідних дітей безкоштовно. У його дорогій клініці, де завжди бракувало місць, кілька палат займали діти, безкоштовні пацієнти. Усе це він робив для доні, дякуючи Богові за її одужання.

І от тепер її в нього відібрали.

У цьому вже було щось нелюдське, щось з-поза меж егоїзму.

– Ти мусиш віддати її мені! Мусиш! – голосно говорив він, стискаючи п’ястуки.

Перехожі озиралися на нього, але він цього не помічав.

– Закон на моєму боці! Ти мене покинула, але я примушу тебе повернути Маріолю. На моєму боці закон. І моральний закон теж. Ти не можеш цього заперечити, ти підла, підла, підла!.. Нікчемо, невже не розумієш, що вчинила злочин? Хіба може бути тяжча провина?.. Скажи сама, ну, яка? Ти гидувала грішми й усім. Гаразд, але чого ж тобі бракувало? Не любові, бо ніхто не здатен тебе так кохати, як я! Ніхто! В усьому світі!

Він спіткнувся й замалим не впав. Ішов незабрукованою вулицею, по кісточки в грязюці. Подекуди були порозкидані каменюки, по яких мешканці маленьких будиночків цього кварталу намагалися дістатися додому, не намочивши ніг. Вікна були темні. Поодинокі ліхтарі розсівали тьмяне блакитняве світло. Праворуч бігла ширша вулиця, будинків тут було більше. Вільчур звернув на неї. Він плентався дедалі повільніше.

Раптом хтось заступив йому дорогу.

– Агов, пане, – озвався чийсь хрипкий голос, – а позич-те-но без банківських гарантій п’ятірку на іпотеку Польської спиртової монополії. Надійність і довіра.

– Що? – не зрозумів професор.

– Не щокай, бо общоканим будеш, як каже Святе Євангеліє: яким щоком щокаєш ближнього свого, так само й тебе общокають, громадянине столиці тридцятимільйонної держави з виходом до моря.

– Чого вам треба?

– Щастя, здоров’я й усього найкращого. А ще бажаю наповнити свій порожній шлунок сорокап’ятиградусним розчином алкоголю в супроводі певної кількості свинячого стерва, що його називають ковбасою.

Волоцюга ледь похитувався, а від його обличчя, зарослого давно неголеною щетиною, відгонило горілчаним смородом.

Професор сягнув до кишені й простягнув йому кілька монет.

– Будь ласка.

– Bis dat, qui сіtо dat*, – повчально промовив п’яниця. – Тhапк уои, darling**.

Та дозволь, щедрий мій пане, що і я віддячу тобі дечим цінним. Я маю на увазі своє товариство. Так! Слух тебе не підвів, добродію. Ти гідний цієї честі. Noblesse oblige***. Я пригощаю! Ти змок, sir, і змерз на вітрі, ходи зі мною до моєї хатини й зігрійся. Щоправда, у мене немає хатини, зате є знання. Чого вартий будинок у порівнянні зі знаннями?.. А я радо ними з вами поділюся, топ ргіпсе. Знання мої надзвичайно розлогі. Наразі я маю на увазі топографію, тобто знаю, де знаходиться єдина кнайпа, до якої можна дістатися, не виламуючи замків і решіток. Одне лише слово: Дрождасик. Ось тут, на розі Поланецької та Вітебської.

* Хто швидко дає, той дає двічі ( лат .).

** Спасибі, любий ( англ .).

*** Шляхетність зобов’язує ( фращ.).

Вільчур подумав, що від алкоголю йому справді покращає. Він дійсно змерз. Крім того, одноманітна балаканина п’яниці немов притуплювала відчуття. Професор мимоволі намагався щось зрозуміти з його теревенів, і це неначе приглушувало пекуче усвідомлення зазнаного нещастя, яке породжувало в його мозкові цілий вир неймовірно болісних думок.

На сході вже сіріло, коли після тривалих спроб достукатися в зачинені віконниці, обоє дісталися нарешті до крихітної крамнички, просяклої смородом бочок з оселедцями, пива й гасу. У кутку кімнати за крамницею, більшої і ще відразливішої, де було повно диму від дешевого прілого тютюну, сиділо кілька п’яних у дим чоловіків. Господар, кремезний тип з обличчям заспаного бульдога, у брудній сорочці й розхристаному жилеті, ні про що не запитуючи, поставив на вільному столику пляшку горілки й пощерблену тарілку з обрізками якоїсь ковбаси.

Зате тут було тепло. Приємно тепло, і закоцюблі руки поступово поволі відтавали. Перша скляночка горілки розігріла горло й шлунок. Вільчурів випадковий товариш без угаву балакав. Пияки в кутку не звертали на прибулих жоднісінької уваги. Один голосно хропів, решта троє час від часу вивергали із себе якесь незрозуміле бурмотіння. Здавалося, вони про щось сперечалися.

Друга склянка горілки принесла Вільчурові певну полегшу.

«Як добре, – подумав він, – що ніхто тут на мене не дивиться, ніхто нічого не знає…»

– … бо ти собі думаєш, графе, – продовжував свій монолог зарослий Вільчурів товариш, – що Наполеона чорти вхопили, Олесика Македонського ditto*. Але чому, спитаєш ти мене? Так-от, тому, що бути кимсь – то дурничка. А бути ніким – ось справжнє мистецтво. Ніким, нікчемною комашкою за коміром Провидіння – disce puer**. Це я тобі кажу, Самуель Обедзінський, що ніколи ніхто його з котурн не зіб’є, бо

* Також ( лат .).