Знак зодіака
Шрифт:
Та Уеда не слухала мене:
— Нам не треба робити цього, Ебро. Ле-тімо назустріч! Швидше до Нерухомого!
— Там смерть!
— Нерозумний: хоро не завдадуть нам шкоди. Вони повинні зрозуміти, що ми не бажаємо їм поганого, — адже ми йдемо до них!
Знову пролунав крик великого хоро, а потім… Потім вдарив грім, і Уеда, моя Уеда, забилася в агонії, спливаючи кров’ю…
— Вони не зрозуміли нас, Ебро. Ти мав рацію. Вони ще дурні… Як в’єхо…
Можливо, Уеда змогла б урятуватись, якби не переляканий малюк, наш майбутній брат по розуму, що тримався за неї. І вона, втрачаючи останні сили, прямувала
…Я поринав усе глибше й глибше у Сферу. Туга та жаль важкими обіймами душили мене. А у вухах все ще бринів крик хоро, за яким стояла смерть: “Люди, на допомогу! На мого сина напали дельфіни! Бідний Джон! Мерщій рушницю!”
Колись я збагну, що то значить!
А. Дмитрук
ЩОДЕННИК СТІВЕНА ШЕЙКЕРА
21 травня 196… року. Що за лихо впало на мою голову? Все життя побоювався тяжких хвороб, операцій — і ось маєш!
На тридцять шостому році життя!.. Ні, я ще не втратив волю. Я опишу все підряд.
Сьогодні день народження моєї Шелл. Цікаво, чи не тому шеф послав саме мене приймати коштовний вантаж? Поїзд прибув о сьомій: я ледве встиг забігти додому й поїсти. Дружина випрасувала мою парадну форму, і я помчав на вокзал, немов призовий рисак. До Шелл подзвонив із автомата. Вона дуже засмутилася. Збираються гості, буде навіть мій небіж Говард. (Невже я ревную до нього? Раніше він не викликав у мене ніяких почуттів, окрім доброзичливості. Хоча — яке це має нині значення…)
На вокзалі було багато поліції. Коли підійшов поїзд, вона оточила всю платформу. Після виконання формальностей ми з двома кристеблями підняли коштовний тюк. Гадаю, що його було набито свинцевими гирями. Ось тоді вперше занив мій хребет. Я закусив губу й допоміг віднести вантаж до бронемашини. Мою спину так скрутило, що шеф занепокоївся і сам привіз мене додому. Я роздягнувся, ліг і все думав, а що, якби це скоїлось на вечірці у Шелл, скажімо, під час танцю?
Коли біль дещо вгамувався, я оглянув себе в люстро. Спина як спина. Помацав хребет і похолов: на кожному хребці виросла під шкірою болюча тверда горошина. Довгий ланцюжок горошин. Боже мій, що ж це таке? Погасив світло. Все одно не засну…
29 травня. Те, чого я найбільше побоювався, сталося! Ми з Шелл їздили на Коні-Айленд. Каталися на човні. Я веслував, і раптом спина, лікті, шия — все ніби затвердло й стало гаряче-гаряче.
Я зігнувся, втягнув голову в плечі й нахилив уперед, немов бик. Руки зсудомило. Звідкілясь здалеку долинув до мене крик Шелл… О моя люба Шелл!
Вона не розгубилася: сіла на весла, абияк причалила, витягла мене на берег, піймала таксі… В автомобілі параліч минув, але я зовсім ослаб. Шелл голубила мене й запевняла, що все буде гаразд. Мужня моя дівчинка! Не те що Джой!
Шелл допомогла мені піднятися сходами і сказала дружині, що здибала мене на вулиці в такому стані. Джой одразу заскиглила й намочила мені слізьми краватку та сорочку. Я почував, що зараз знепритомнію.
До ліжка мене приволокли Шелл та Пітер. Він теж не плакав, не те що мати. Викликали лікаря, він дуже несміливо поставив діагноз — нервовий шок — і запитав, чи не робили мені операцій на черепі. Шелл му-сіла піти разом із лікарем. Джой плакала наді мною ще хвилин тридцять, потім кинулась на кухню.
Це скоїлося три дні тому. З того часу я ходжу трохи згорбившись: спроба випростатися завдає болю. Дивно, почали заважати власні руки! Мені зручно тільки тоді, коли вони зігнуті перед грудьми, а пальці скоцюрблені. Сьогодні ввечері, як на гріх, почали боліти крижі… Чим усе це скінчиться?
11 червня. Я давно нічого не занотовував — мені дуже важко писати. Рука тремтить. Доводиться грудьми налягати на стіл. Зі мною коїться щось страшне, але мене це вже не дивує. Наприклад, у мене почав відростати хвіст. Обтягнутий шкірою відросток довжиною зо два дюйми. Виступають щелепи. Якщо спереду я ще схожий на себе, то профіль мій уже мало скидається на людський… Десять днів я не виходжу з дому. Болю нема. Всі зміни відбуваються швидко — за одну-дві ночі. Не знаю, на кого я буду схожий завтра вранці. Цікаво й моторошно.
В голові крутиться щось знайоме, прочитане дуже давно, можливо, змалку: ця поза, звички…
Я повідомив Шелл, що моя хвороба ускладнилась. Вона дзвонить щодня, але голос її якийсь байдужий… Ні, ні, це мені просто здається. Нерви…
Найгірше те, що моя шкіра почала темніти. Позавчора заходив Говард — напідпитку, істерично веселий, з якимось значком.
Глянув на мене, гикнув від жаху, проте швидко опанував себе і сказав, удавано сміючись:
— Хелло, дядечку, ви стаєте чорношкірим!
— А хіба ти не знатимеш, що це я?
— Бачите, я вступив до одного товариства, — пояснив він, — і можу мати неприємності через родича-негра! Хоча будемо сподіватись, що хвороба мине.
— Ах ти шмаркач! — насипався я на нього. — Рідного дядька соромишся! Я, чи що, винен, що тебе лихий заніс у таке товариство?
Здається, він трохи образився. Слово честі, я не хотів цього. Хай вступає, куди хоче. “Товариство” — це все-таки ліпше, аніж щовечора швендяти по Бродвею… Однак не доведи господи до всього ще й стати чорношкірим.
Незабаром прибуде з Вашінгтона надсві-тило медицини, професор Стерлінг. Джой домовилась із ним через якихось знайомих своєї сестри. Цей візит коштуватиме кілька тисяч доларів, але ж треба щось робити!
Пітер проситься до мене, та я його не впущу. Він замалий для такого видовиська…
(Далі починаються нотатки, зроблені рукою Джоан Шейкер).
2 липня. Пітера відіслали в Бруклін до моєї кузини — там у неї власний будинок. Я дуже скучаю за сином. Сьогодні читав оповідання австрійського письменника Кафки “Перетворення”. Читав і обливався холодним потом. Один чиновник обернувся на гігантського жука-гнойовика. Потім, після невимовних мук, загинув. Я не загину. Я навпаки все здоровішаю і стаю спокійніший. Прокинувся вранці і помітив, що росту. Вчора я став біля дверей, і Джой відмітила мій зріст. Два метри чотири сантиметри, а спина ж зігнута! Якщо так піде, я матиму величезні розміри. Це сказав Стирлінг.