Знак зодіака
Шрифт:
Я дуже боюся, що наш Пітер… Він такий згорблений, і йому всього десять років.
(Щоденник продовжує Говард Шейкер).
10 серпня. Ура! Все вийшло просто чудово! Виступ було призначено на вчора, і мене вповноважили поговорити з дядьком.
“Ящір — це саме те, що нам потрібно!” — сказав начальник мого загону. Біля восьмої вечора я був у садибі дядечка в Патерсоні.
За огорожею чекали грузовик і з десяток штурмовиків на мотоциклах. Я подзвонив місіс Шейкер. Вона повідомила, що дядько спить у своєму критому загоні. Зізнаюсь: мені було важко підійти до цієї дощаної темної коробки. Коли я відчув аромат житла мого дядька, мені пригадалося, як у дитинстві
— Дядечку, це я, ваш небіж Говард! Ходімо зі мною, і вночі ви дістанете п’ятсот кілограмів свіжого м’яса!
Він розглядав мене, як біолог морську свинку, і ввесь час махав хвостом. Білки в нього були великі, мов яблука, і підпливли знизу чимось каламутно-червоним. Три секунди я був переконаний, що дядько, якого завжди вважали практичною людиною, віддасть перевагу моїм реальним сімдесяти шести кілограмам м’яса над сумнівними п’ятьмастами.
— Шістсот кілограмів! — розпачливо запропонував я.
У нього забулькало в горлянці. Я повернувся й попрямував до воріт, а ззаду чимчикував дядько.
Місіс Шейкер схопила мене за руку й заволала:
— Куди ви його ведете, Говард? Бога ради, скажіть, нащо він вам?
— З вашим чоловіком усе буде гаразд, — якомога ввічливіше пояснив я.
– 1— Вранці він повернеться до вас веселий і ситий.
— Зараз приїде професор Стирлінг із асистентом, він буває щодня і не дозволяє…
— Вибачтесь від мого імені, — сказав я й відчинив ворота.
Дядько покірно заліз у кузов і ліг там. Мої побоювання були марні — ящір не злякався, коли машина рушила, и не роздер брезентову будку.
О, це був виступ! Ми прибули до мерії в парадній формі з нарукавниками. Як завжди, стали в дві шеренги, командир заліз на автомобіль, його освітили прожекторами. Люду було як ніколи багато. Звісно, я не запам’ятав усієї промови, але кінцівка її й те, що було опісля, назавжди закарбувалися в пам’яті.
— Присягаюсь богом, — загорлав мій дорогий шеф, — тут безпорадні слова! Нам потрібні безсловесні солдати, готові на все. Солдати, які б жахали своїм виглядом… Зараз ви побачите одного з цих майбутніх титанів, подібного до стародавніх динозаврів! Дивіться, люди!
Промінь прожектора впав на грузовик, штурмовики стягнули брезент, і всі, хто був на майдані, побачили дядька. Видовисько справді жахливе! Наші репродуктори не змогли заглушити зойків натовпу.
— Ми візьмемо за барки вчених, — надривався командир. — Ми змусимо їх відкрити нам секрет перетворення і всі, як один, одягнемось у броньовану шкуру. Вперед, нездоланні! Хайль!
— Хайль! — відповів наш загін.
Після цього пролунав звук, який годі з чимось порівняти, окрім хіба що атомного вибуху. Дядько ревів. Ревів хрипко, гугняво й лиховісно. Горлянка в нього роздувалась, голова тремтіла від натуги. Він був увесь срібний в яскравому світлі.
І я подумав: а чи не краще, не простіше замінити всю божевільну плутанину нашого нещасного інтелекту на таку відверту силу, натиск, невразливість? Адже нам передусім потрібне щастя. А найбільше щастя — це нічого не усвідомлювати, ні над чим не замислюватися! (Вже той факт, що
Ми завжди гірко розплачуємося за мить забуття. Я кажу це не перший і навіть не мільйонний. Інакше не буває. А коли я не хочу розплачуватися? Природа створила людину егоїстом, а якщо природа створила, значить, це найприродніше й найраціональніше. Якого ж дідька я піду проти свого єства? Я не бажаю забуття — я хочу, щоб мені ні від чого було забуватися! Я хочу бути здоровим, дужим, зажерливим! Хочу просто підкорятися волі того, хто не відмовився своєчасно від триклятих спокус розуму!
Боже, як я заздрю дядькові! Що б там не говорила моя Шелл…
(Останній запис у загальному зошиті з грифом Шейкера зроблено професором Френсісом Стирлінгом).
8 вересня. Наступного вечора після “виступу” фашистів я забрав ящера в інститут і заспокоївся. Містер Стівен Шейкер небезпечний. Він живе у вольєрі нашого інституту, харчується за рахунок державної скарбниці й старанно служить науці. Місіс Шейкер, поборовши власну сентиментальність, подарувала мені цей зошит. Чудова жінка! Яких вона ляпасів надавала цьому фашистському шмаркачеві Говарду. Ніхто з нас не знав, що найкурйозніша історія ще попереду.
Десять днів тому на Одинадцятій авеню розбилась в автомобілі якась міс Шелл Уенслі. В її сейфі знайшли заповіт, написаний ще на початку минулого року. Все своє багатство — сім з гаком мільйонів — самотня міс Уенслі заповіла… чиновнику 19-го поштового відділення Стівену X. Шейкеру!
Всі газетні шакали Нью-Йорка одразу накинулись на цей сенсаційний випадок, а до мене завітав прилизаний качконосий і качкоокий “представник зацікавленої сторони” й почав багатозначну розмову. Він закликав мене до порядності в розслідуванні цього питання.
— Я зайнятий відповідальною роботою, — відказав я, — і не можу тягатися по судах. До того ж випадок цей не має відповідного у світовій нотаріальній практиці. Можете звернутися в конгрес і вимагати прийняття закону про поправки до заповітів у разі перетворення спадкоємців на тварин. У документі міс Уенслі ніяких застережень нема: містеру С. X. Шейкеру і все, хай навіть він був би шизофреник, динозавр чи навіть барило нафти!
Ви пам’ятаєте, скільки мільйонів залишив своїй вівчарці покійний Айзек Бернуалл? Та й не він один так учинив! Для заспокоєння можу додати, що інститут, який піклується про містера Шейкера, аж ніяк не збирається витрачати спадщину на гульню! Частину грошей одержить місіс Шейкер із сином, решта піде на утримання спадкоємця. Якщо “зацікавлена сторона” поводитиметься тихо й покаже відповідні документи, вона теж не програє. Це все, що я маю сказати вам.
— Але як ви доведете тотожність зниклого містера Шейкера з цією страхітливою рептилією?
Я відкрив стіл і подав йому силу фотокарток. Що уважніше розглядав їх “представник”, то більше пітнів його качиний ніс. Нарешті він віддав мені фотокартки, підвівся й пішов, пообіцявши зайти через кілька днів.
Десь біля двох годин ночі ящір утік з інституту. Висадив броньові двері свого залу й вискочив на волю. Він часом кидався вночі на двері, але я мав певність щодо надійності дюймової сталі й поперечних кріпильних брусів. Однак містер Шейкер розправився з усім цим. На гуркіт вискочив лікар Стар, який працював уночі в лабораторії, два його асистенти й охоронник з пістолетом. Ящір скакав вулицею, ніби гігантська лоба, в світлі неонових ліхтарів. Хтось верескнув, мов автомобільний тормоз. Засвітилося кілька вікон. Раптом біля наших воріт промчав джип воєнного зразка. Порівнявшись із ящером, ті, що були в машині, послали довгу кулеметну чергу. Містер Шейкер рикнув так, що затремтіла земля, і з розгону шмагонув хвостом по задніх колесах автомобіля.