Знайти і затримати
Шрифт:
Я сів біля дверцят, поруч із Савлуком. Не боявся. Був упевнений, що Савлук не дасть Цибуху зробити якусь дурницю.
– Де живе Коцюба? – запитав у Чмиха.
– На Водопої, вулиця Продольна, 152.
– На Продольній? – здивувався Клим Захарович. – Але такого прізвища я не чув.
– Коцюбою… ну, лише ми називаємо. Він – Хоменко, – пояснив Петро.
– А, Хоменко, отой волоцюга, – розчаровано протяг пенсіонер.
Ми поїхали. От і все: як зароджувався злочин, майже зрозуміло. Свідків по цій справі більше, мабуть, – не буде. Не було лише вбивці та
Цибух щось шепотів. Я прислухався.
– Як пронесе, зав'яжу: ні пиячити, ні в карти… Я ж токар, третій розряд… Піду на завод…
– Я тебе влаштую, Петре, влаштую… – казав Савлук. – Тільки візьмися за розум.
– Аби пронесло, аби… – наче молився Цибух, заплющившись.
Може, й візьметься за розум, думав я, підозра в причетності до вбивства – не дрібне хуліганство. Тут є над чим замислитись, зважити своє життя. Такі потрясіння безслідно не минають. І добре, що поруч із Цибухом є старший, досвідчений товариш. Шкода, що дорогою ціною доводиться розплачуватись за помилки. Втім, народження людини безболісно не проходить.
Виїхали на вулицю Продольну. Спинилися майже поруч із гасовою крамницею. У машині залишився Бунчук. Ми пішли за Цибухом. Мені чомусь здавалося: ось переступимо поріг Хоменкової хати, а там – Шакула, і не встигне бандит навіть витягти пістолет, як вмить його обеззброю…
Дивний вигляд мав будинок Коцюби: з двох боків до нього тулилися три ґанки, мабуть, жило троє хазяїв. Одразу помітив сіро-брунатні, облуплені двері. Шмат даху теж різнився від усієї, з цинкової бляхи, покрівлі: з ґонту, прогнутий, він ледь тримався. Я відразу збагнув, що тут живе Хоменко. Очевидно, Цибух помітив на моєму обличчі здивування, бо тихо пояснив:
– Колись увесь будинок належав Івановим батькам. А як вони померли, він продав його частинами.
Я кивнув, мовляв, зрозумів. Але чи застанемо ми Коцюбу? На дірявому паркані сидів здоровий мишастий кіт.
– Що, Окурок, хочеш жерти? – погладив його Петро, і кіт, задоволено муркаючи, вигнувся під його долонею.
Крізь брудне вікно ми нічого не розгледіли в темній кімнаті. Цибух торкнув двері – і вони відчинилися. Дихнуло встояним, бридким горілчаним перегаром, тютюновим димом і цибулею. Ми зайшли в сірі сутінки.
Я увімкнув світло. Перше, що кинулось у вічі, – старе ліжко з обвислою сіткою. На ньому лежав горілиць дряблочолий, підстаркуватий чоловік із кучмою перістого волосся, зодягнутий у картату сорочку й чорні штани.
Шкірилась, світила цеглою обдерта плита, на якій стояв закіптюжений чайник із скривленим носиком. На столі – бляшанки з-під консервів, недоїдки, тарілка, пляшки… Роїлися мухи. На колись білих стінах сороміцькі малюнки, наче в туалеті, і вульгарні написи. В кутку – лахміття. Бруд, паскудство й запустіння, від якого нудило. Савлук, мабуть, уперше бачив таке, бо гидливо кривився.
– Коцюба? – запитав Махов у Цибуха, кивнувши на ліжко.
– Він.
– Буди.
У дряблочолого надимались і опадали давно не голені щоки – випухкуючи повітря, немов
– Вставай, Іване, вставай… Прокинься, бовдуре…
У Коцюби безвільно, ніби в неживого, метлялася голова, він белькотів, стогнав, а не прокидався.
– От набрався! – обурювався Цибух. – Як жаба мулу… Вліпити йому мордача!
– Стривай, – я зупинив його. – Климе Захаровичу, сходіть до «газика», і нехай сержант принесе нашатирного спирту. Він в аптечці. А самі залишайтеся коло машини.
Савлук вибіг з кімнати. Петро сів на розхитаний стілець з ошматтям засохлого болота на поперечках.
– Слухай, Петре, Шакула знає твою адресу? – запитав я.
– Ні, я не казав.
– А Коцюба?
– Може, й ляпнув, – лиховісно глянув на ліжко. – Яка тут гидь…
– Хіба раніше не бачив?
– Я завжди приходив сюди під кайфом.
– Про що говорили Філон і Шакула? Не називали кличок, малин?
– Вони програвали… – Цибух почухав під пахвою. – Мололи про Сибір, як там «гастролювали». Збиралися махнути в Ялту.
Я подумав, що слідчому ще доведеться добряче нагріти чуба з ними, щоб дізнатись, у яких містах побували грабіжники. Безперечно, там вони теж не сиділи склавши руки. Нам, в першу чергу, треба з'ясувати, куди і до кого могли податися Філон і Шакула, якщо з'являться в місті, щоб влаштувати їм засідки. До Коцюби – безсумнівно: і житло на околиці, і двері з вулиці, і сусіди звикли, що у нього збираються компанії.
Загупали кроки, і до кімнати увійшов Бунчук, оглянувся, на його обличчі відбилася відраза. Мишастий кіт шаснув у нішу за плитою.
– Фуу, ну й хлів… – зморщив лице Микола, підступив до ліжка. – Симпатичний дядько. Це йому на похмілля? – показав пляшечку з нашатирним спиртом.
– Йому. Почастуй, а то до ранку спатиме, – сказав Махов.
– Зараз продере до п'ят, – і підставив пляшечку до Коцюбиного носа.
Той втягнув повітря, раз, вдруге і захлинувся, закашлявся, закрутив головою й розплющився. Микола взяв його за сорочку на грудях і звів. Коцюба лупав червоними, підпухлими очима й нічого не розумів. Бунчук знову ткнув йому під ніс пляшечку, сховану в кулаці. Іван вдихнув нашатиря, аж його пронизав дрож і закапали сльози. Погляд його став осмисленим – до нього поверталася свідомість. Важко глянув на кожного з нас і втупився у сержанта.
– Хм… – промимрив презирливо. – Ти чого тут?
– Заговорив. Ще дати понюхати? – Бунчук простяг руку, й Коцюба злякано відсахнувся, вдарився головою об стіну й остаточно прочумався.
– Ну що, Хоменко, будемо говорити? – запитав його Махов.
Коцюба мовчки звівся, підійшов заточуючись до плити й припав до чайника – жадібно пив. Гострий борлак бігав туди-сюди – ворушив дряблу шкіру з рудою щетиною.
Вгамувавши спрагу, поставив чайник, щось пожував, а потім виплюнув на підлогу чорні крихти заварки, сів на ліжко.