Знайти і затримати
Шрифт:
Ворони хазяйновито розгрібали солому, наскакували одна на одну, б'ючись дзьобами. Он знялася зграйка й закружляла над копицею, збираючись опуститися на неї, та раптом із соломи виткнулась рука, і ворони із карканням шугнули вгору. Мені перехопило подих. Скорич подивився на мене.
– Ти бачив, Арсене?
– Угу.
– Де? Де? – збентежено запитав Кузьменко.
– Третя від грунтівки, – зорієнтував Гліб Олексу. Ми вже всі прикипіли поглядами до копиці…
– Щось чорніє в соломі, – сказав Кузьменко.
– То
– Зараз візьмемо, голубчиків, – нетерпляче заворушився Олекса. – Га, товаришу майор?
Скорич посміхнувся на запальність провідника. Я гарячково думав, як затримати грабіжників. Коли б не зброя, не було б ні ускладнень, ні ризику. Тринадцять патронів – не жарт. Шакулі вже нічого втрачати: свій вирок він знає. Що йому тепер чиєсь життя?
– Слухайте: ви сідайте в «газик» – і на польову дорогу, а потім зненацька, на повній швидкості до копиці, а я звідси, з тилу… – запропонував Кузьменко. – Він і не стямиться.
– Ні, Олексо, ні, – заперечив Махов. – У комусь та застрягне куля.
– Дійсно, це не вихід, – погодився я.
– Тоді… оточити їх і підпалити ракетою чи трасуючими… – не здавався кінолог.
– Так спалимо всю колгоспну солому, – відбувся жартом майор. – І на феєрверк збіжиться все село.
– Викликати бронетранспортер або танк, – подав нову ідею Олекса.
– Їх треба брати руками. Руками, лейтенанте, – розважливо мовив Дмитро Юхимович. – І без глядачів, з найменшим ризиком.
Майор мав рацію: Шакула не розгубиться й встигне комусь вліпити кулю. З ним би віч-на-віч… Але як виманити його із соломи? А може?.. Я аж засміявся.
– Ти чого? – здивувався Гліб.
– Бачите ферми? – спитав. – Скоро вечірнє доїння.
– А, сховатися між коровами й підкрастися до них, – підхопив Кузьменко. – Непогано придумав. Я – за.
– Не те, Олексо, – охолодив його запал і виклав свій план.
Скорич і Махов уважно вислухали. Кузьменко скинув кашкет і витер спітнілий лоб.
– Значить, пастка на колесах… – сказав майор. – Але й для тебе теж западня. Ризиковано, Арсене, ох і ризиковано.
– Впевнений, що обійдеться. Вибору у нас нема.
– На жаль, нема, – сумно погодився Гліб.
– І мене буде підстраховувати Олекса з Букетом, – додав я. – Головне, що опинюся з Дригою сам на сам. А транспорт йому потрібен.
– Шакула небезпечний при затриманні, – нагадав майор.
– Я все зважив і врахував.
Гліб підбадьорливо стиснув моє плече. Ми позадкували в глиб лісосмуги. Підвелися, коли кущі й гілля надійно затулили нас.
– Займай позицію, Олексо, і спостерігай, – наказав майор. – Пришлю тобі на допомогу хлопців із ДАІ. Помітиш якісь зміни – сповіщай по рації. Дій!
– Ні пуху, Арсене, – серйозно побажав мені Олекса.
Скорич, слідчий і я вибралися на дорогу. За кермом «газика» нудьгував
– Знайшли, Миколо, сидять у соломі, – повідомив йому.
– Нарешті! – широко посміхнувся сержант. – Тепер їм амба. А де Кузьменко?
– Слідкує, – відказав майор. – Спинишся біля поста ДАІ.
«Газик» рвонувся, наче застояний кінь. Я відчував тривогу Скорича й Махова. Проте в цій ситуації хтось повинен ризикувати. Така моя робота. Я її вибирав сам. Був спокійний, непокоїло лише одне: аби не з'явилася на тій дорозі якась машина.
Махов і Скорич не докучали з розмовами – давали змогу зосередитись. Був вдячний їм за це, бо, щиро кажучи, мені не хотілося говорити. Не щодня, звичайно, ми ризикували, а коли траплялося, свідомо йшли на те і, як всі смертні, дорожили своїм життям. Тільки дурень і боягуз говорять, що нічого не бояться.
Ми під'їжджали до поста. Працівники ДАІ перевіряли пасажирів машин. Дмитро Юхимович, не виходячи з «газика», підкликав до себе старшого наряду. Чітко наказав:
– Перевірку, лейтенанте, припиніть. Візьміть когось із собою і мерщій до повороту на грунтівку. Там скраю в лісосмузі Кузьменко. Ні в якому разі не потикайтесь у поле. Зрозуміли?
– Так точно!
– Подальші розпорядження отримаєте по рації. Все. Виконуйте. – І до Бунчука: – В Тарасівку, Миколо.
В оглядовому люстерці я бачив, як лейтенант підбіг до свого «газика», махнув рукою колезі, вони сіли в машину й поїхали. Операція почалася. Майор взяв мікрофон.
– Четвертий слухає, – озвався черговий.
– Сьомий. Оголосіть припинення розшуку Шакули і Філона. Ми в Тарасівку на затримання.
– Допомоги не треба?
– Ні. Я підключив хлопців з ДАІ.
– Добре. Зараз доповім Першому, що намацали їх. Дуже турбується. Ну, ні пуху.
– К чорту, Четвертий, к чорту. – І майор поклав мікрофон.
Наш «газик» проскочив під дерев'яною, фарбованою у червоний колір аркою, обвитою гірляндою з колосся й квітів, з написом: «Колгосп «Партизан». Напевне, прикрасили її на честь жнив. Нова бруківка перетинала дбайливо доглянутий сад: яблуні підбілені, між рядами земля розпушена, обважніле гілля підперте жердинами. Попереду виднілося село, і над зеленими хмарами дерев і дахами будинків здіймалися дві силосні башти.
– До гаражів, – підказав Скорич водієві.
У селі Бунчук збавив швидкість. На вигоні – Будинок культури, двоповерхова контора колгоспу, сільрада, відділення зв'язку, магазини… Далі шосе пролягло повз ставок, обсаджений вербами. Ех, з яким би задоволенням я скупався!
Відразу за ставком – колгоспні гаражі, майстерні. Перед ними – кілька розібраних машин. З-під однієї стирчать ноги. Але немає жодного молоковоза. Мій план зривався. Невже спізнилися? Зупинилися під вікнами хатини, де, мабуть, сидів механік.