Знедолені
Шрифт:
– Ага! То ви й справді вирішили пустити мене в свій дім?
Він засміявся сміхом, у якому було щось моторошне, і додав:
– А ви добре подумали? Ви певні, що я не вбивця?
Єпископ звів очі до стелі й відповів:
– Усе в руках Господа.
Потім, шепочучи молитву чи щось говорячи самому собі, він двома пальцями благословив гостя, який навіть не схилився в поклоні, й не обертаючись повернувся до своєї кімнати.
Помолившись, він потім вийшов погуляти в сад.
Щодо гостя, то він був такий стомлений, що навіть не скористався з чистих білих простирадл. Він погасив свічку, дмухнувши на неї крізь ніздрю, як це роблять каторжники, впав одягнений на ліжко, і його миттю здолав глибокий сон.
Опівночі повернувся з саду й єпископ.
Через кілька хвилин у домі всі спали.
4. Жан
Посеред ночі Жан Вальжан прокинувся.
Жан Вальжан був родом із селянської родини, з Брі. Змалку він не вчився грамоти, а коли виріс, то став підрізальником дерев у Фаверолі.
Ще в дитинстві він утратив батька й матір. Мати вмерла від запалення молочних залоз, а батько, теж підрізальник, упав із дерева й теж розбився на смерть. У Жана Вальжана залишилася з рідних тільки сестра, значно старша за нього. Вона надала притулок своєму молодшому братові й годувала його. Потім сестрин чоловік помер. Найстаршому із сімох її дітей було вісім років, найменшому – рік. Жанові Вальжану на той час ішов двадцять п’ятий. Він замінив дітям батька і став утримувати родину сестри, яка виростила його. Отож він марнував свою молодість у тяжкій і погано оплачуваній роботі. Ніхто не чув, щоб у нього була «подруга». Він не мав часу закохуватися.
Увечері він повертався стомлений і мовчки з’їдав свій суп. Його сестра часто брала з братової миски найпоживніші шматки і давала котромусь зі своїх малих. Жан Вальжан, низько схилений над столом, здавалося, нічого не бачив і нічого їй не казав.
Під час сезону підрізання він заробляв двадцять чотири су в день, у інші пори року наймався косарем, чорноробом, наймитом на молочну ферму. Він робив усе, що міг. Сестра теж працювала, але як прогодуєш семеро дітей? То була нещаслива родина, яку все тугіше стискали злидні.
Того року зима видалася дуже сувора. Жан не мав роботи. Вдома не лишилося й крихти хліба. І семеро дітей.
Увечері в неділю Мобер Ізабо, пекар, чия крамниця стояла на церковному майдані, у Фаверолі, саме вкладався спати, коли раптом щось брязнуло. Вибігши в крамницю, він побачив, як у дірку, пробиту кулаком у заскленій вітрині, просунулася чиясь рука і схопила хлібину. Ізабо вискочив на вулицю. Злодій кинувся навтіки; Ізабо наздогнав його й зупинив. То був Жан Вальжан.
Це сталося 1795 року. Жана Вальжана судили за «нічну крадіжку зі зломом». Він мав рушницю, з якої дуже влучно стріляв й іноді полював на заборонену дичину. Це збільшило його провину в очах суду. Вирок був: п’ять років каторги.
22 квітня 1796 року, коли в Парижі бучно відзначали перемогу над австрійцями біля містечка Монтенотте, здобуту генералом, якого тоді ще звали Буонапарте, – отож того самого дня в Бісетрі скували одним ланцюгом велику партію каторжників. Серед них був і Жан Вальжан. Він сидів на землі, як і інші. Коли йому заклепували молотком нашийник, він плакав; сльози душили його, не давали говорити, і він тільки вряди-годи белькотів: «Я був підрізальником у Фаверолі», – а тоді, схлипуючи, сім разів підіймав й опускав праву руку, наче гладячи семеро дитячих голівок, і з цього можна було здогадатися, що він хотів нагодувати й одягти сімох малих дітей, – тільки заради того й робив усе, що робив.
Його відправили до Тулона. Він прибув туди через двадцять сім днів, сидячи на возі, з ланцюгом на шиї. У Тулоні його вдягли в червону арештантську куртку. Його колишнє життя стерлося, не лишивши сліду. Він навіть позбувся власного імені й був уже не Жан Вальжан, а номер 24601. Що сталося з його сестрою? Що сталося з її сімома малими? Але хто цим цікавиться? Що може статися з листочками молодого дерева, підтятого під самий корінь?
Ще одна сумна й давня, як світ, історія. Залишившись без опори й підтримки, ті бідолашні створіння розбрелися, певно, хто куди, і помалу їх поглинули похмурі сутінки, в яких зникають стільки неприкаяних людських доль. Усі забули про них, а через кілька років каторги забув їх і Жан Вальжан. У його серці, де раніше зяяла відкрита рана, залишився рубець. От і все. Одного тільки разу десь наприкінці четвертого року каторги дійшла до нього звістка про сестру. Хтось із односельців бачив її у Парижі. З нею був один найменший хлопчик. Що сталося з шістьма іншими? Вона й сама, певно, цього не знала.
Наприкінці того четвертого року надійшла черга Жана Вальжана втікати з каторги. Товариші допомогли йому, як це заведено в тому сумному місці. Він утік і два дні блукав на волі, коли можна вважати волею становище людини, за якою женуться, яка змушена щомиті обертатись, здригатися від найменшого шереху, боятися всього на світі; боятися диму, що здіймається над дахом, собачого гавкоту, тупотіння кінських копит, бамкоту дзиґарів на дзвіниці, боятися дня через те, що видно, боятися ночі, коли нічого не видно, боятися дороги, стежки, кущів, боятися сну. Цілих тридцять шість годин він не їв і не спав, а надвечір другого дня його зловили. За втечу йому накинули ще три роки каторги, отже, тепер він мав відсиджувати вісім. На шостому році знову надійшла його черга втікати; він скористався з неї, але втекти не зумів. Його не виявили на перекличці. Вистрілили з гармати, а вночі утікача знайшли під кілем недобудованого корабля. Він учинив опір, коли його схопили. Втеча й бунт. За це кримінальний кодекс передбачав збільшення терміну на п’ять років, причому два роки засуджений мав носити подвійні кайдани. Тринадцять років каторги. На десятому році знову надійшла його черга, він знову скористався з неї. Йому пощастило не більше, ніж попереднього разу. Ще три роки, а загалом шістнадцять. І нарешті, десь на тринадцятому році каторги, він зробив останню спробу втекти. Його схопили через чотири години. За ті чотири години накинули ще три роки. Отже, він відсидів дев’ятнадцять. У жовтні 1815-го його відпустили на волю. А потрапив він на каторгу 1796 року за те, що розбив шибку і вкрав хлібину.
У перші дні свого ув’язнення Жан Вальжан тремтів і плакав; на волю він вийшов цілком незворушний. Коли його посадили, він був у розпачі; коли випустили – в душі його була ніч.
Що ж відбувалося в тій душі?
5. До чого призводить розпач
Спробуймо розповісти про це.
Жан Вальжан не знав грамоти, проте недоумкуватим він не був. У ньому горів первісний вогник розуму. Нещастя роздмухало той вогник, і він загорівся яскравіше. Жан Вальжан поринав у роздуми і коли тяжко працював – з ланцюгом на шиї, під палючим сонцем каторги та палицями наглядачів, – і коли лежав на дощаних тюремних нарах.
Він настановив себе суддею.
І спершу почав судити самого себе.
Він погодився, що винний і заслуговує покарання. Можливо, йому дали б ту хлібину, якби він попросив. Хай там як, а треба було чекати – або на заробіток, або на милостиню; звісно, нелегко чекати, коли тебе мучить голод, але хіба часто помирають від голоду? Адже людина влаштована так, що може мучитися дуже довго, не помираючи. Отже, він мав терпіти, і для тих малят це було б ліпше; він таки утнув велику дурницю, подумавши, що крадіжкою можна врятуватися від злиднів; він ступив на стежку ганьби, і він справді винний.
Тоді Жан Вальжан запитав себе:
А чи один він винен у цій фатальній історії? Чи справедливо, що він, трудівник, залишився без роботи й без шматка хліба? Чи не занадто жорстоко його покарано? Чи з винуватця він не перетворився на жертву? Адже суспільство, користуючись своїм правом сильного, само вчинило страхітливий злочин проти нього, невиправдано жорстоко караючи його протягом дев’ятнадцятьох років. Чи справедливо з боку суспільства бути скнарою, коли йдеться про роботу й хліб для вбогої людини, і бути надміру щедрим, коли йдеться про покарання?