Знедолені
Шрифт:
Почувши, як рипнули двері, корчмар спитав, не відриваючи погляду від плити:
– Чого вам треба, добродію?
– Поїсти й переночувати, – сказав подорожній.
– Це можна, – відповів корчмар. Він повернув голову, окинув гостя поглядом з голови до ніг і додав: – За гроші, звичайно.
Незнайомець дістав із кишені блузи туго набитого гаманця й відповів:
– Гроші я маю.
– В такому разі я до ваших послуг, – мовив корчмар.
Подорожній сунув гаманця назад до кишені, скинув із плечей мішок, поклав його на долівку біля самих дверей і, не випускаючи з рук
Тим часом корчмар, роблячи своє, придивлявся до гостя.
– Вечеря скоро? – спитав подорожній.
– Зараз буде, – відповів корчмар.
Поки прибулець грівся біля вогню, поважний хазяїн заїзду Жакен Лабар дістав із кишені олівця, надірвав ріжок від старої газети, яка лежала на столику біля вікна, написав на білому краєчку рядок чи два, згорнув клаптик і тицьнув його хлопчикові, який був у нього, мабуть, розсильним, після чого той вискочив на вулицю і побіг у напрямку мерії.
Подорожній нічого цього не помітив.
– Вечеря скоро? – знову запитав він.
– Зараз буде, – відповів корчмар.
Хлопчик повернувся з тим самим клаптиком газети в руці. Корчмар поквапно розгорнув папірця, уважно прочитав, що там написано, і похитав головою. На мить він замислився, а тоді рішуче ступив крок до подорожнього, заглибленого в якісь свої невеселі думки.
– Добродію, – сказав він, – я не можу надати вам притулок.
Подорожній напіввипростався на своєму ослінчику.
– Чому? Ви, певно, боїтеся, що я не заплачу? То я дам вам гроші наперед. У мене вони є, я ж вам казав.
– Справа не в цьому.
– А в чому ж?
– Ви маєте гроші…
– Звісно, маю.
– А я не маю для вас вільної кімнати.
– Я згоден переночувати в стайні, – спокійно відповів гість.
– Не можна.
– Чому?
– Там немає місця – усе займають коні.
– Пусте, – відповів подорожній. – Я ляжу на горищі. Оберемок сіна під голову – більше мені не треба. Ми домовимось про це після вечері.
– Я вам не дам вечеряти.
Ці слова, сказані спокійно, але рішуче, здавалося, вразили незнайомця. Він підхопився на ноги.
– Отакої! Таж я вмираю з голоду. Я на ногах від самого світанку. Я пройшов дванадцять льє. [6] Я заплачу вам. Я хочу їсти.
– У мене нічого немає, – сказав корчмар.
Подорожній засміявся й обернувся до каміна та плит.
– Нічого немає? А оце?
– Це вже замовлено.
– Ким замовлено?
– Возіями.
– А скільки їх?
– Дванадцять.
– Тут буде їжі на двадцятеро чоловік.
– Вони все замовили собі й наперед заплатили.
6
Льє – старовинна французька міра довжини: дорівнює приблизно чотирьом кілометрам.
Подорожній знову сів і сказав, не підвищуючи голосу:
– Я в заїзді, і я голодний. Дайте мені вечеряти.
Тоді корчмар нахилився і сказав йому на вухо таким тоном, що
– Ідіть звідси геть.
Подорожній саме підгрібав залізним наконечником палиці жар у каміні. На ці слова він швидко обернувся і тільки-но розкрив рота, збираючись щось відповісти, як корчмар пильно подивився йому в очі й так само тихо додав:
– Годі правити теревені. Хочете, я скажу, як вас звати? Вас звуть Жан Вальжан. Я знаю, хто ви такий. Коли ви увійшли, у мене виник сумнів, і я послав хлопця до мерії із запискою. І ось що вони відповіли мені. Читати вмієте?
І корчмар простяг незнайомцеві розгорнутий клаптик газети. Той швидко глянув, що там написано. Помовчавши, корчмар сказав:
– У мене звичка бути ввічливим з усіма. Ідіть звідси.
Подорожній похнюпив голову, підняв з долівки свій мішок і вийшов на вулицю.
Він рушив навмання, тиснучись до стін і парканів, – так ходять люди скривджені й принижені. Він навіть не обернувся. А якби обернувся, то побачив би, що хазяїн заїзду «Кольбаський хрест» стоїть у себе на порозі, оточений цілим гуртом людей, і щось розповідає, показуючи на нього пальцем. А якби він іще побачив, якими нажаханими очима дивляться на нього ті люди, то відразу збагнув би: незабаром про його появу стане відомо в усьому місті.
Та подорожній нічого цього не бачив. Знедолені ніколи не оглядаються. Вони знають, що за ними йде тільки їхня недоля.
Бредучи навмання незнайомими вулицями, подорожній раптом відчув гострий напад голоду. Він озирнувся навколо, сподіваючись побачити хоч якийсь притулок.
Двері пристойного заїзду зачинилися перед ним. Що ж, він пошукає якийсь убогий шиночок.
Він рушив на вогник, що саме загорівся в кінці вулиці, й справді підійшов до шинку. Заглянувши у вікно, побачив кімнатку з низькою стелею, освітлену лампою та вогнем, що палахкотів у печі. Кілька чоловіків сиділи за столом і пили. Шинкар грівся біля вогню. Щось булькотіло в казані, підвішеному над полум’ям.
У той шинок, що теж був ніби заїздом, вели двоє дверей. Одні – з вулиці, другі – з малого, заваленого гноєм дворика.
Подорожній не осмілився зайти з вулиці. Він прослизнув у дворик, боязко натиснув на клямку і прочинив двері.
– Хто там? – спитав шинкар.
– Людина, що хоче повечеряти й переночувати.
– От і гаразд. Тут якраз вечеряють і ночують.
Незнайомець увійшов до шинку. Пияки обернулись до нього. Лампа освітила його з одного боку, вогонь у печі – з другого. Він скинув з плечей мішок.
– Підходьте, приятелю, до вогню, грійтеся. Вечеря зараз довариться, – сказав шинкар.
Подорожній сів біля вогню і випростав затерплі від утоми ноги. З казана струміли смачні пахощі. На суворому, стражденному обличчі незнайомця, затіненому дашком кашкета, проступив вираз полегкості.
Один із чоловіків, які пили за столом, був торговець рибою; перш ніж прийти в цей шинок, він відвів коня у стайню до Лабара і півгодини тому стояв у гурті людей біля його корчми. Тепер він непомітно кивнув пальцем шинкареві. Той підійшов, і вони пошепки перекинулися кількома словами. Чужинець нічого не помічав, думаючи свою думу.