Знедолені
Шрифт:
Поки жінки перешіптувалися, повернувшись до хворої спинами, Фантіна зіп’ялась на своїй постелі навколішки і дослухалася. Раптом вона вигукнула:
– Ви розмовляєте про пана Мадлена! Чому ви говорите тихо? Що сталося? Чому він не прийшов?
Її голос пролунав так хрипко й грубо, що жінкам здалося, ніби говорить чоловік. Вони злякано обернулися.
– Кажіть же! – крикнула Фантіна.
Служниця пробелькотіла:
– Воротарка мені сказала, що сьогодні він прийти не зможе.
– Дитино моя, – мовила
– Він не зможе прийти? – перепитала хвора. В голосі її звучав розпач. – Чому? Скажіть мені, ви знаєте.
Служниця поквапно прошепотіла на вухо черниці:
– Скажіть, він зайнятий у муніципальній раді.
Сестра Симпліція зашарілася; адже служниця пропонувала їй збрехати. З другого боку, сказати хворій правду було небезпечно: в її стані це могло завдати їй смертельного удару. Проте сестра вагалася недовго. Вона підвела на Фантіну свій спокійний, сумний погляд і сказала:
– Пан мер кудись поїхав.
Фантіна рвучко випросталася, потім сіла. Очі в неї засяяли. Неземна радість розлилася по її змученому обличчю.
– Поїхав! – вигукнула вона. – Він поїхав по Козетту!
Тоді підняла руки до неба, помолилась і сказала:
– Люба сестро, тепер я ляжу й буду слухняною. Пробачте, що я говорила так голосно. Я знаю, цього робити не слід, але я дуже щаслива. Адже пан Мадлен поїхав по мою Козетту в Монфермей.
Вона лягла й поцілувала срібний хрестик, який висів у неї на шиї і якого їй подарувала сестра Симпліція.
– Моя дитино, – сказала черниця, – а зараз спробуйте відпочити й більше не розмовляйте.
Фантіна взяла у свої вологі від поту долоні руку сестри:
– Ви пригадуєте, як учора він сказав, коли я спитала його про Козетту: «Скоро, скоро»? Він хоче зробити мені сюрприз. Люба сестро, не показуйте знаками, щоб я замовкла. Я почуваю себе зовсім здоровою – адже я скоро побачу Козетту. Мені навіть їсти захотілося. П’ять років не бачила я своєї дівчинки. Вона тепер велика, їй уже сім. Господи, як це погано, коли довго не бачиш своє дитя! Адже життя не вічне. Як добре, що він поїхав, пан мер! Кажуть, надворі холодно? Чи він хоч узяв свій плащ? Завтра він повернеться, правда ж? Уранці, сестро, нагадайте мені, щоб я наділа чепчик із мереживом.
Той, хто бачив Фантіну годину тому, тепер би її не впізнав. Щоки в неї порожевіли, вона розмовляла цілком нормальним голосом і щасливо всміхалася.
– А зараз, – сказала черниця, – коли у вас така радість, послухайтесь мене і більш не розмовляйте.
Фантіна опустила голову на подушку і стиха мовила:
– Авжеж, лягай і будь розважлива, бо скоро ти побачиш своє дитя. Сестра Симпліція має слушність.
І вона справді замовкла. Лежала нерухомо з розплющеними очима, в яких сяяла радість.
Сестра закрила запону, сподіваючись, що вона засне.
Десь після сьомої прийшов лікар. Не чуючи
Лікар подумав, що хвора марить.
– Погляньте, тут якраз є місце, – додала Фантіна.
Лікар відвів убік сестру Симпліцію, й та пояснила йому, що пан Мадлен поїхав кудись на день чи два, й вона вирішила: нехай хвора думає собі, ніби він поїхав у Монфермей. Зрештою, може, це й правда.
Лікар схвалив поведінку сестри. Він підійшов до ліжка Фантіни, і та провадила:
– Розумієте, коли вона прокинеться, я зможу сказати їй «доброго ранку», своїй маленькій киці, а вночі я слухатиму, як вона спить. Вона дихає так ніжно, мені від цього стане легше.
– Дайте вашу руку, – сказав лікар.
Фантіна простягла руку і сміючись вигукнула:
– А, ви ж нічого не знаєте! Я одужала. Завтра приїздить моя Козетта.
Лікар був здивований. Їй покращало. Пульс посилився. Вогник життя мовби знову спалахнув у цьому жалюгідному тілі.
– Пане лікарю, – знову заговорила хвора, – сказали вам, що пан мер поїхав по моє золотко?
Лікар звелів їй не розмовляти й не хвилюватись. Він приписав хінну настоянку і заспокійливе пиття – якщо вночі гарячка відновиться. Йдучи, він сказав сестрі:
– Їй краще. Якби, на її щастя, пан мер і справді повернувся завтра з дитиною – хто знає? Відомі випадки, коли велика радість зупиняла розвиток навіть безнадійної хвороби. Може, ми її і врятуємо.
5. Подорожній дбає про те, щоби вчасно виїхати назад
Було близько восьмої вечора, коли у ворота поштового заїзду в Аррасі в’їхала двоколка. Чоловік, який у ній сидів, випряг білого коня й сам відвів його до стайні, потім увійшов до більярдної, що була на першому поверсі, й сів там, спершись ліктями на стіл. Він згаяв чотирнадцять годин на подорож, яку розраховував зробити за шість. В Едені довелося залишити легке тильбюрі, бо під час зіткнення з поштовим диліжансом зламалися шпиці колеса. У глибині душі він був тільки радий, що так запізнився. Зрештою, це сталося не з його вини.
Увійшла господиня заїзду.
– Ви заночуєте, добродію? Будете вечеряти?
Він заперечливо похитав головою.
– Конюх сказав, що ваш кінь геть виснажений.
Тут подорожній порушив свою мовчанку:
– То він не зможе виїхати завтра вранці у зворотну путь?
– Що ви, добродію! Він потребує зо два дні перепочинку.
Тоді подорожній зайшов на пошту і спитав, чи є змога виїхати сьогодні вночі в Монтрей-Приморський з поштовим диліжансом; місце поруч із кучером було ще вільне; він залишив його за собою й заплатив гроші.