І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько завітали до кав’ярні просто неба і всілися за круглим столиком під смугастим грибком.

— Я гадаю, що замовимо тістечка, — сказав Півчеревичок.

— І лимонаду, — додав Муфтик. Мохобородько не суперечив.

— Наїмося досхочу і влаштуємо собі відпустку, — вів далі Півчеревичок. — Майнемо кудись до теплого моря і добряче там одпочинемо.

Муфтик і Мохобородько пристали на цю розумну пропозицію. Адже про відпочинок біля моря

вони й раніше заводили мову, одначе нагальні справи перешкоджали здійснити цей намір. Нарешті вони вільні від усіляких клопотів, тож пора у відпустку.

— Я згоден, — підтримав Мохобородько. — Спершу помандруємо автомобілем, а тоді зупинимося біля моря.

— Чудово, — кивнув Муфтик.

І раптом вони захвилювалися. Куди це запропала офіціантка? Бо все-таки натщесерце рушати у відпустку не годиться. Спочатку треба як слід поїсти, ось тоді й подорож видасться зовсім іншою.

Вони роззиралися довкола, сподіваючись побачити офіціантку. Та її ніде не було видно. І тут кумедні чоловічки зауважили, що майже всі, хто сидить за столиками, уважно їх роздивляються.

— Цікаво, що це вони так за нами пильнують? — занепокоївся Муфтик.

Півчеревичок стенув плечима.

— Вони, либонь, із кимось плутають нас, — висловив він здогад.

— З ким же, хотілося б знати? — пробурмотів Мохобородько.

На це запитання не так легко було відповісти. І справді — з ким їх можна сплутати?

Щоб не привертати уваги надокучливих, Муфтик дістав зі своєї муфти свіжу газету, розгорнув і закрився нею, мов завісою.

— Ти поглянь, чи не видрукувано вже дозволу на збирання брусниці, — попрохав Мохобородько. — Як на мене, здається, саме час.

Протягом останніх днів ягідки в бороді Мохобородька почервоніли, але без офіційного дозволу він усе ж не наважувався їх зривати.

Муфтик пробіг очима газетні сторінки.

— Ні, про брусницю ані слова, — сказав він. Але тієї миті Муфтик зашарівся від хвилювання.

— О-о! — тільки й вимовив він, опустив газету і поглянув на своїх товаришів круглими від подиву очима.

— Ну? — нетерпеливилося Мохобородьку. — Чи знайшов усе-таки про брусницю?

— Та ні, — відповів Муфтик. — Одначе тут є дещо цікавіше. Послухайте лишень.

І він урочисто заходився читати:

Ми всі ще пам’ятаємо минулі дні, коли все місто потерпало від нашестя жахливих пацюків. Ці бридкі гризуни жерли нашу їжу, знищували майно і лякали наших дітей.

Ми були на краю загибелі. Несподівано з’явилися кумедні чоловічки…

— Кумедні чоловічки! — вигукнув Півчеревичок. — Це ж, очевидно, ми!

— Схоже, так і є, — кивнув Муфтик.

І продовжив читати:

Кумедні чоловічки безстрашно зчепилися з пацюками.

З дивовижним умінням вони привели до міста величезну зграю кішок, яка, ніби вихор, вимела звідси хвостатих нахаб. І тепер найжахливіша пора в історії нашого рідного міста позаду.

— Написано дуже кучеряво і вправно, — зреагував на це Мохобородько. — Тільки не згадується, що колись місто потерпало й від кішок.

— І не згадується також, що за боротьбу проти кішок нам вручили медалі, — додав Півчеревичок.

— Звичайно, — нагадав Мохобородько. — Адже спершу ми віднадили з міста кішок. Це ж наша провина, що пацюки так легко захопили владу в місті. Ми допустили тоді фатальну помилку.

— Послухай-но! — вигукнув сердито Півчеревичок. — Не мели дурниць, ми не помилилися. Ти ж мусиш знати, що все пов’язане між собою. Якби ми не вигнали з міста кішок, нікому б з нас не почепили медалі. І якби пацюки не чкурнули звідси, про нас жодна газета не написала б і слівця!

Мохобородько не став сперечатися з Півчеревичком, і Муфтик читав далі:

Хто ж вони, ці кумедні чоловічки, чудові рятівники нашого рідного міста? їх неважко впізнати, бо всі троє дуже маленького зросту, дечим нагадують хлопчиків-мізинчиків. Але при цьому зовні вони геть не схожі. Муфтик завжди одягнутий у велику муфту, у Мохобородька борода з природного моху, а Півчеревичок носить черевики без носків, щоб зручніше було ворушити пальцями. Мешкають вони в оригінальному червоному автофургоні, де міститься все їхнє господарство…

А далі було написане таке, що найбільше схвилювало кумедних чоловічків:

Любі співгромадяни! Не забуваймо завдячувати маленьким чоловічкам. Повсякчас і повсюдно оточуймо увагою і гідно вшановуймо їх!

— Он де заковичка! — вражено вигукнув Мохобородько. — Тепер ясно, чому відвідувачі кав’ярні так пильно роздивляються нас.

Півчеревичок миттю набув бравого вигляду.

— Так-так, — сказав він, переможно обернувшись довкола. — Ми заслужили увагу. Нас розглядають не просто так, знічев’я, а з гідною шанобою.

Проте справа не обмежилася спогляданням. Невдовзі з-за сусіднього столика підвелася опасиста привітна жінка і, усміхаючись, підійшла до трійці.

— Сердечно дякую вам, мої малесенькі рятівники! — ніжно мовила вона. — Завдяки вам у моєму підвалі ще зосталося чимало банок з варенням. Пацюки саме пробралися до підвалу, коли ви нагодилися з кішками і поклали кінець тому розбою.

І перше ніж кумедні чоловічки встигли щось одпо-вісти, вона дістала зі своєї сумочки три шоколадні цукерки і запхнула кожному до рота.