Зорі падають в серпні
Шрифт:
Цього разу він повинен був лише купатися та чекати Шакала. А що купання в Садовську були чудесні, обстановка вимагала від нього безпечної, курортної поведінки, то він і розпочав роман із цією славною Галиною Михайлівною. І хоч Кенгуру запевняв себе, що роман цей потрібний для діла, що від Галини Михайлівни можна буде непомітно одержати деякі відомості про найкрупніший суднобудівний завод на півдні, він захопився нею всерйоз, і купання його могли б стати ще принаднішими. Позавчорашній випадок зіпсував усе. Йому б негайно треба було
Та й чи слід тікати? Чи не панічні оці думки у нього? Мабуть, роздобрів він, Кенгуру, на солодкому хлібі курортника, що, наче лякана ворона, почав боятися кожного куща. Ну й що, коли купався? Документи у нього прекрасні, не підкопаються! Треба тільки бути обережнішим.
Кенгуру на самісінькому плесі вирив яму і опустив туди рацію в гумовому чохлі, зарив. Хвильки, ліниво набігаючи на берег, змили, зашліфували пісок, і тепер він сам би не знайшов, де зарита рація. Але Кенгуру запримітив це місце по тому, що берег тут невеличким вузеньким миском видавався в море, і знайти це місце він міг би коли завгодно, будь-якої темної ночі.
Він змотав вудочку і пішов додому. Була четверта година — час, коли всі пляжники відпочивають після обіду і берег, звільнившись від наметів і людських тіл, пустіє, біліє лиш піском. Кенгуру йшов перевальцем. Його хилило на сон — і від спеки, і від утоми; їсти не хотілося. Прийшовши додому, він одразу ж ліг і заснув як убитий.
Полікарпов, проспавши до вечора, прокинувся в доброму настрої, відчув бадьорість і прилив нових свіжих сил. Він вийшов з хати, мружачись на сонце, яке вже заходило. Марфа Іванівна приготувала полудник: в альтанці, повитій плющем, парували запашні голубці в каструлі, в полумиску виблискували червоні, як жар, помідори, і величезний таврійський кавун рябів серед столу темними смугами.
Вечір спадає у серпні одразу, і не встиг Полікарпов закінчити вечерю, як сутінки погасили всі барви на землі і на небі.
Поговоривши з господинею та викуривши цигарку, він збирався вже йти до моря, як Марфа Іванівна сказала, що приходив якийсь чоловік проситися на квартиру. Полікарпов насторожився.
— Про мене питав?
— Ні, не питав. Я сказала, що до вас має приїхати товариш, то він і пішов.
— А який він із себе?
— Молодий, такий білявенький, приємний такий.
— Білявий, кажете? — Полікарпов задумався. Позавчорашній прикордонник, очевидно старший патруля, теж був білявий, і хоч мало хто міг прийти на квартиру проситись, йому це здалося підозрілим.
Знову вернулась тривога, знову Полікарпову стало не по собі. Та як би там не було, треба йти до моря. Захопивши пакунок з одягом, він пішов стежкою через город. Стежка вилася поміж кущами помідорів, губилася в огудині гарбузів, що своїм широченним шелестючим листям перепиняли Полікарпова на кожному кроці.
У кінці городу йому зустрівся
— Що, змерз, Вітю? — посміхнувся до нього Полікарпов.
Хлопчик мовчки кивнув головою і чекав, поки Полікарпов пройде.
— А я оце тільки йду. Проспав сьогодні.
— Нічого, вода тепла, — серйозно сказав Вітя і побіг стежкою до хати.
Полікарпов провів його поглядом і нерішуче посунув до моря. «Чого цей хлопчак так вороже ставиться до мене?» думав він, відчуваючи неприємний неспокій. Ні цукерки, якими Полікарпов пригощав Вітьку, ні ласкаві розмови, які він намагався нав'язати хлопцеві, ні ліхтарик, який він йому пропонував, не могли розвіяти ворожого ставлення Віті. Та й, зрештою, навіщо він йому здався, оцей хлопчисько? Полікарпов знизав плечима й іронічно всміхнувся до себе. Тим часом він підходив до моря. Зараз його відділяла тільки стіна туї, темна і така густа, що здавалася муром. Він проліз крізь неї, вийшов на білу смугу піску і поклав одяг.
На березі ще де-не-де виднілися групи купальників — здебільшого це були сім'ї, бо чути було дитячі голоси. В цьому місці, де зупинився Полікарпов, ніхто не купався: дно було грузьке, все поросло товстим шаром водоростей. Він глянув на годинник — було пів на десяту. Роздягнувшись і посидівши якийсь час на березі, доки найближчі купальники зібрались і пішли, Полікарпов одягнув на свого ліхтаря розтруб і двічі натиснув кнопку, пославши два коротких сигнали. Переждавши хвилин п'ять, він знову натиснув кнопку і так повторював сигнали кілька разів.
Потім він скупався і почав одягатися. Він саме розчісувався, коли десь за островом блискавично виріс меч прожектора, перекреслив усе небо і ліг на воду, наче придивляючись до чогось. А невдовзі він повернувся сюди і освітив раптом віхи фарватеру, голови купальників і навіть прибережні дерева і кущі туї. Полікарпов з несподіванки присів, зовсім засліплений. Коли прожектор, ковзнувши по ньому, перемістився далі, він блимав очима, перед якими плавали зелені та жовті кола, безпорадно нишпорив руками по землі, шукаючи ліхтаря.
Катер, поклавши смугу прожектора на хвилі, мчав уздовж берега, ревів мотором, невидимий за смугою яскравого світла. Він ледве-ледве малювався на тлі чорного моря, в задньому кінці прожекторної смуги. По швидкості, по хвилі, яка йшла від його носа, вихоплена розсіяним світлом прожектора, і по ледве вловимих обрисах Полікарпов пізнав торпедний катер. Він таки шукав когось. Він шукав гарячково, поспішно, водив по морю прожектором і шалено мчав по мілководдю, нагадуючи гончого пса, що натрапив на слід лиса і загубив його з поля зору.