Зорі падають в серпні
Шрифт:
— Та, діду, ось не смішіть хоч! Самі з ним розмовляли, наче з кумом.
— Доброго кума знайшли, діду! — під дружній регіт сказав Безбородько.
— Зелений ти ще вчити мене, — злісно примружився дід на сержанта. — Видать, самі гаву вловили добру, коли він в машині, наче директор МТС, їздить.
— Ще й на полювання нас привіз, правда?
— Прив'язалися, як реп'яхи. Тьху на вас, скажені! — плюнув дід і одійшов, махнувши рукою.
— Того,
Мисливці знизували плечима, збентежено всміхалися, позираючи один на одного.
— Він з кабіни не вилазив, а ми в кабіну не заглядали.
— Молодий, бравий такий хлопець, — дивлячись набік, сказав дід. — Дуже молодий, годів двадцять йому буде, а може, двадцять два. Чорнявий, цигануватий такий. Волосся довге й густе. Знову ж таки ніс горбатий трохи.
— А куди ж вони все-таки пішли? — допитувався сержант.
— Мабуть, на Лепетиху подалися, бо я одійшов отут недалеко, вибрав собі містечко, всі повз мене проходили, а їх не примітив.
— Вони обоє залишились біля машини, — вставив хтось із мисливців.
— От, значить, вони в той бік, до села подалися.
— Ну, добре, — зітхнув сержант. — Машину я забираю, якщо хочете — підвезу.
— Давай!
Безбородько покликав діда в кабіну, завів мотор і виїхав з-поміж верб і очеретів на прим'ятий вранішній слід.
— Навіть ключа від машини не взяли, — сказав дід.
— А навіщо він їм, — відповів Безбородько, вивів машину на шлях і натиснув акселератор.
Коли він зсаджував у селі мисливців, старий злазити не схотів, почав настоювати, щоб сержант віз його до начальства, і за яких дві години Безбородько з дідом під'їздили до Садовська. В комендатурі чекали на них майор і Дениско, а найбільше тривожився шофер півторатонки. Він сидів на причілку, наче приречений, і не зводив з дороги очей.
— Їдуть, їдуть! — закричав він радісно і кинувся до машини.
Безбородько з старим зайшли до комендатури. В розчинене вікно майор гукнув шоферові, щоб той їхав додому, сам обернувся до Безбородька.
— Доповідайте, — наказав він сержантові і схилився над картою.
— Машину я розшукав біля Лепетихи.
— Так, — майор поставив якусь позначку на карті і зараз же доповів комусь про це телефоном.
— Далі?
— Коли під'їздив до Лепетихи, від пристані відійшов катер уверх по Дніпру. Мисливці, я ось привіз одного, розповідають, що Полікарпов їх підвозив від Збур'ївки і одразу ж, заїхавши в плавні, пішов разом з своїм супутником у Лепетиху, бо в протилежній стороні їх не бачили.
—
— Я гадаю, що Полікарпов відплив з Лепетихи на катері.
— Супутника хто-небудь з мисливців бачив?
— Так точно, товаришу майор, я бачив, — виступив наперед дід.
— Грамотні?
— Так точно, — дід смішно випинав живота і «їв» майора очима. Мисливська рушниця його при цьому смішно виставлялася вперед ложем і от-от мала зірватися з плеча.
— Тоді сідайте он там і записуйте його зовнішні приміти.
— Патрет, так сказати? — перепитав дід. — Ага, це можна.
Він поставив рушницю в куток, зняв піджак, поплював на руку, прицілюючись примруженим оком на письмовий прилад, і сів до столу.
— От матері його ковінька! Написати не той, не то що розповісти. Просто нема чого писати. Знову ж, каракулі в мене несусвітні.
— Нічого. Пишіть, пишіть, — заспокоїв його майор. — Що пам'ятаєте про нього, те й пишіть.
Зайшов лейтенант Дениско, посміхнувся Безбородьку, підбадьорливо підморгнув.
— Пошліть мотоцикл за Ібрагімовим, — наказав майор, — і йдіть відпочивати. О шістнадцятій годині, лейтенанте Дениско, поїдемо доповідати генералові.
— Слухаю! — лейтенант з сержантом відкозиряли і вийшли, а майор підійшов до діда.
— Ну, як тут у вас справи?
— Та, бачте, написав ось, — старий сховав окуляри, взяв з столу папери і подав майорові. Він стомлено потер, наче вмиваючись, обличчя обома долонями, опустив руки на коліна і задумався.
— Так-так, — перегодя сказав він, не дивлячись на майора. — Виходить, проґавили ми крупного ворога. По службі воно не полагається розпитувати, та я й не питаю, а так, салі відчуваю, що крупного фрукта прогляділи. А тепер він пішов петляти по нашій землі. Мало він пакості наробить, га? — суворо з-під кудлатих брів глянув старий на майора з тяжким докором. — Е, ото ж то й воно! — Дід надів картуз, але вставати з-за столу не поспішав.
— Не втече! — твердо сказав майор.
— Еге, шукай вітра в полі!
— Знайдемо… — заспокоїв старого майор.
— Ну, дай бог, — дід встав і, попрощавшись, рушив до дверей. Біля порога потоптався: — А як воно, подзвонити щоб до вас. Можна?
— А чого ж, дзвоніть хоч вдень, хоч вночі.
— Ага-га. Спасибі, я з сільради вам дзенькну, як справи у вас, узнаватиму. А то, їй-бо, аж душа ниє. Піймати його, бусурмана, треба. Може, підсобити треба буде, то гукніть на нас, ми прийдемо. Усі, як один, з ружжами.