Зоряний Корсар
Шрифт:
— Мабуть, заряджаються енергією. Їдять, — висловив здогад УР.
Юнак наблизив левітатор до однієї споруди, вийшов з апарата.
— Обережно, — сказав УР.
Потік людей плив до приміщення. Ігрек зазирнув у вікно, на нього ніхто навіть не глянув. Люди проходили між блискучими загородками, повз них пливла зеленкувата стрічка конвейєра, заповнена різними кульками, пакетами. Істоти брали по два пакети, одразу ж розривали їх і спорожнювали, смачно чавкаючи. А потім поверталися назад, під ласкаве проміння сонця.
За будівлею Ігрек побачив широкий майданчик, на ньому було безліч гойдалок, потішних
Юнак повернувся до левітатора.
— З цими бегемотами контакту не буде, — сказав він наставникові. — Для них я тінь, хмаринка. Невже всі істоти тут деградували? Невже не залишилося нікого більш-менш мудрішого?
Піднявшись у повітря, вони знову полетіли над планетою.
Внизу майоріли нескінченні поселення, будівлі, парки, сквери для відпочинку, сферичні споруди для тисячних аудиторій. Але в жодній з них космонавти не бачили людей. Все покинуте, забуте. Люди ворушилися під деревами, спали в затінках, у закритих приміщеннях. Ігрек намагався розбудити декого. Але вони дивилися на незнайоме обличчя сонними очицями і нічого не розуміли. Універсальний лінгвіст, захоплений з корабля, передавав якесь нерозбірливе бурмотіння.
— Вони втратили мову! — жахався Ігрек.
— А навіщо їм вона? — констатував УР. — Я не розумію лише одного: хто їх годує? Поля запущені, сади не плодоносять, не видно фабрик, а в їдальнях безупинно пливе потік харчів.
Доки блакитне сонце почало спускатися за обрій, космонавти встигли кілька разів облетіти довкола планети, тримаючи разом з тим зв’язок з кораблем.
— Повертайтеся, — порадив Ікс. — Що ми вдіємо з цим сонним царством?
— Але ж десь мусить бути центр цієї дивної цивілізації? — відповів Ігрек.
Нарешті вони помітили серед гір гігантську площину, оточену з усіх боків кільцем прозорих будівель. Крізь покриття виднілися блискучі агрегати, відчувалася пульсація потужних пристроїв. Посередині майдану височіла півкілометрова вежа з антенами спрямованої дії, схожими на ті, що їх космонавти бачили в системі червоного карлика. Але велетенські металеві чаші були нерухомі.
Юнак спрямував левітатор до вежі. Вони з У Ром вийшли на древнє кам’янисте покриття. У щілинах між базальтовими плитами проростала трава, це нагадувало Ігрекові майдани біля прадавніх земних храмів, які він бачив у фільмах.
Ніщо не порушувало гнітючої тиші. Лише десь у надрах планети відлунювала тривожна вібрація та черевики космонавтів клацали по базальту. Луну ковтали високі стіни.
Раптом почулися дрібні кроки і приглушений крик. З тонким свистом розчинилися перед прибульцями двері, у темному овалі з’явилася висока худорлява постать. Ігрек остовпів. Вона була майже копією тієї дівчини, яка повідомила їх про біду рідної планети Аоди. Темні, як вселенський простір, очі. Не видно зіниць. Вії не кліпають. Блідо-жовта шкіра обличчя ніби просвічується наскрізь, мерехтить на сонці. Дівчина перебігає поглядом з одного прибульця на другого. Очікує. Видно, як груди її високо здіймаються від хвилювання. Ось нона поправила тонкими пальцями чорно-синю хвилю волосся, щось промовила.
Ігрек увімкнув універсального лінгвіста, стримано сказав:
— Ми — діти далекого жовтого сонця. Наші батьки почули передачу
— Останні Воїни, — схлипнула дівчина, і в очах її промайнула туга. — Вже їх нема. Лише я. Ісварі. Більш нікого не лишилося. Ви пізно прийшли, зоряні мандрівники. Як пізно ви прийшли…
Вона заридала, сховавши худеньке личко в долонях. Ігрек не знав, що діяти. УР мовчав, не зводячи погляду з дівчини.
Вона випросталася, і космонавти здивувалися. Темні очі осяялися вогнем щастя. Вона підійшла до УРа, палко обняла його. Від несподіванки він сахнувся, але дівчина не одпустила його.
— Довгі дні, роки, — бурмотіла вона, сяючи лагідним поглядом прямо в обличчя У Рові, — нескінченні потоки часу я чекала прекрасних воїнів з безміру. І ви прийшли. Ви прийшли, прекрасні сини зірок! Заберіть мене з собою, заберіть!
УР хотів щось сказати, але Ігрек подав йому знак мовчати.
— Ісварі, — сказав він, — ми нічого не знаємо. Поясни нам, що означає твоя реакція? Що діється на планеті? Ми бачили мільйони людей, але вони якісь дивні. Ніхто не працює, проте нескінченні конвеєри забезпечують їх усім необхідним.
Ісварі відступила назад, затуливши очі пальцями. Потім заспокоїлась і сумовито сказала:
— Якщо ви чули передачу Останніх Воїнів, то знаєте: кілька десятиліть тому була можливість вибору. Тепер його нема. Нові покоління повністю прийняли шлях насичення, втратили ініціативу, знеохотилися до творчості. Космодроми занедбані, наукові центри покинуті, супутники залишені…
— Ми бачили, — сказав Ігрек.
— Центральний синтезатор, де ви зараз знаходитесь, уже майже сторіччя забезпечує планету всім необхідним Нема потреби сіяти, будувати, думати, творити. Автоматичні лінії несуть мільйонам споживачів усе, що потрібне для функціонального життя. Творці синтезатора гадали, що звільнять людей для космічної творчості, але вони жорстоко помилилися. Розум людини гартувався в боротьбі проти стихій, у гармонізації свого єства з силами космосу, в стимулі до дії. Творці нашої цивілізації забрали від людей ті стимули. Почалася інволюція. Більшість людей уже не може розмовляти. Вони не бажають навчатися. Вони хочуть лише одного: насолоди, бездумного споглядання, стихійного розмноження, рослинного життя.
— Рослинного? — перепитав УР. — Ми були недавно на планеті, де мисляча еволюція виникла на основі рослинного життя. Ми бачили мудрі квіти, які допомагають світам…
— Тим більша моя печаль, — сказала Ісварі, торкаючись пальцями плеча УРа. — Я залишилась одна-однісінька серед мертвої еволюції. Мені нема з ким розмовляти, нема кою любити. Я так хочу любові. Чуєш, прекрасний пришельцю, — звернулася вона до робота, — полюби мене і забери з умираючої планети.
УР стояв як стовп, лише постать його раптово почала тремтіти, а очі заплющились. Ігрек узяв Ісварі за руку, одвів убік, м’яко сказав:
— Чарівна дівчино, я розумію тебе. У такому світі, як твій, можна збожеволіти. Але ти не все знаєш про нас… Тому… Як би тобі краще пояснити… Треба зачекати… Ми приймаємо тебе до свого серця, ми любимо тебе…
— Розумію, — посмутніла Ісварі. — У твого товариша в далекому світі є кохана. Що ж… Я не буду просити… Я віддала свою любов тому, хто прилетів на мій поклик, на поклик моєї нещасної планети.