Зозулята зими
Шрифт:
М-да, різко, типу люблячи, але зате чесно… От чому де які люди вважають відвертість чеснотою, га?
– Ну-у, розумієте, Мстислав Маврикійович буде радий бачити свою єдину спадкоємицю поруч, коли йому стане легше.
Дрібнувата помста, згоден. І справа навіть не в цій стерві. Теж мені, секрет полішинеля! Всі знають, як вона насправді ставиться до пасербиці! Просто після такої безсонної ночі мене поперло на емоції. Звісно, на найдурніші. Скажімо, на мить стало шкода дев’ятирічну дівчинку, зодягнену в фірмове
Може, тому, що згадав, як улітку приїхав повідомити їй, що батько оплатив ще одну зміну у престижному дитячому таборі. На мить губи Іринки здригнулися, але відразу те комаша гордо задерло голову.
– От бачите, – незалежно звернулася вона до своїх подруг: – Мій татко багатший за ваших, бо зміг дозволити собі заплатити ще за одну зміну в цьому таборі! А вашим батькам слаб'o.
Здається, тоді якась дурепа малолітня навіть вмовила батьків, аби її не забирали з табору ще місяць, щоб не виявитися гіршою за закляту колежанку…
Та справа не в цьому. Я ж добре бачив, що на очах малої блищать сльози.
Як останній дурень я тоді купив коробку дорогих цукерок у найближчій крамниці. Повернувся до табору, тицьнув Ірині, мовляв, батько-от передав, а я забув відразу віддати. Та скривилася:
– Тато знову все наплутав. Казала ж йому, що цукерок не їм, бо від них товстішають. А я не хочу стати такою товстулею, як Машка із нашого класу. Ну добре, дякую, віддам дошкільнятам із першого будиночку, – сама ж майбутня модель мешкала аж у третьому, із п’ятикласниками, і немало цим пишалася.
Може, ті цукерки і з’їли дошкільнята, а от коробка від них досі стоїть у кімнаті Іринки, там вона зберігає свої «скарби». І поруч – лежить подарований мною альбом для малювання та кольорові олівці, того добра залишилося чимало після Євки.
Ірина Мстиславівна любить у нас малювати. Хоч щось вона любить. Та менше з тим. Кажу ж, спати хочеться, тому думки розбігаються…
Іренею пересмикнуло від мого хамства. Але варто їй було уявити, що капосне й непосидюче дівча, що слухається лише батька, опиниться з нею в одному будинку… Чи, як альтернативу, що їй самій доведеться клопотатися з квитками та вигадувати пристойну причину, аби затримати дівчинку подалі від дому, тому вона змовчала.
Медсестра поглядає на мене з відвертим співчуттям, навіть дарує посмішку: от стерво начальниця в тебе! Навіть гірше ніж у нас!
Машинально посміхаюся: дівчина не дуже вродлива, але таким знайомством нехтувати не варто. Потім принагідно якось тицьну їй подаруночок, виголошу пару компліментів і дізнаватимуся усі лікарняні новини з перших уст…
Але зараз перед очима – бліде, попри всю косметику, обличчя Іренеї. І слід від туші на щоці. Така собі закіптюжена фарфорова лялька, знайдена на смітнику.
Ну й асоціації у мене!
І хай йому грець, якщо я знаю про який розплідник вона верзла?! Чому це раптом
Вийшов з лікарні. Задер голову, ковтнув свіжого повітря. В кишені настирливо загудів мобільний. «Робоча» мелодія. Машинально приклав до вуха, не глянувши на номер:
– Алло!
– Ти зараз за кермом?
Прикушую язик, бо хотів визвіритися: «Персонального водія у мене нема!». Ну чого знову Василю від мене треба?! Недавно бачилися. І домовилися ж, що я зараз відпочиваю, а для предметної розмови зустрінемось завтра.
– Гайда сюди, в офіс! Тут таке…
– Буду за чверть години.
Не подобається мені його тон. Навіть не розпитую, в чому справа, все одно доведеться їхати. Голос його якийсь перенапружений. Таким голосом повідомляти про крах улюбленого банку чи про злий вірус, що вивів із ладу усі комп’ютери фірми. Не певен, що Василь добре петрає в комп’ютерах, однак скумекав би, що з таким – не до мене, а до айтішників. Дуже сподіваюсь, там не новий підпал?!
Біля офіса я був хвилин за десять. На якомусь перехресті даївець недобрим поглядом провів мою машину, але чомусь не став зупиняти.
Відзначив це як першу удачу в новому році. Давно пора! А то рік починався з суцільних халеп.
Удачі вистачило до першого погляду на спохмурнілого Василя.
– Як там твоя Мала? – не в тему цікавиться він. Не витрачаючи часу на заперечення щодо «моєї», запевняю, що усе гаразд.
– Слухай, вона ж тримала на руках того хлопчика, ну, через якого аварія… Не помітила чогось такого, не казала?
Невпевнено смикаю плечем: мале як мале, перелякане, худеньке, у благенькій курточці. Дитина з небагатої родини. От що тільки воно, нещасне, робило у пристойному районі на світанку?
– Знаєш, оті ідіоти з ментовки загубили його.
– Як це?! – питання дурнувате. У міліцейських відділках може загубитися багато чого, хоч би якийсь папірець чи й невеликий речовий доказ. Але «посіяти» у будівлі трирічного хлопця!
– Чорт його знає, – Василь безнадійно махає рукою. – Насвяткувалися як слід, чи що. І на загал вся ця справа гнила. Батечко активно відмазує свого Ілька, бо хоча той таки справжній ідіот, та все ж син… Добре, хоч не у середньовіччі живемо, бо точно на нас би повісили, типу ми того йолопа зурочили…
– То що, це ми йому під колеса пацана сунули?! Чи дівчина винна, що порадила не сідати за кермо, коли на ногах не тримається?! Кажеш, той Богдан сам загубився чи?
– Звідки ти взяв, що хлопець – Богдан? – робить стійку Василь, а я клену свій язик.
– Почув, та й усе. Руслана ж сиділа тоді поруч із пацаном, говорила з ним, сунула йому в руки фантик із машиною від жуйки…
– Звідки він у дівчини? – уточнює співрозмовник. Лише зараз збагнув, що зазвичай дівчата не носяться з таким мотлохом. Хоч від Руслани ще й не такого чекати можна.