Зруйновані зорі
Шрифт:
„Ось наочний приклад шкідливості деспотії,“ — розмірковував я, сидячи на одній із лавок, що вишикувалися уздовж широкої паркової алеї. — „Будь-якої деспотії, навіть найдоброзичливіше налаштованої до своїх громадян. Таки мав рацію Падма, безумовно, мав, коли відмовлявся суміщати функції монарха й голови уряду. Звідси один крок до авторитаризму, який придушує особистість, позбавляє людей права жити власним розумом і самостійно ухвалювати рішення, перетворює народ на безликий натовп, який слухняно й бездумно йде за своїм поводирем…“
На Новоросії ми перебували вже сьомий день. Позавчора, в понеділок, Анн-Марі була зарахована до штату телекомпанії, де працював Руслан Ковальов, а Рашель уперше пішла на заняття до місцевої школи. Донька була не в захваті від перспективи
Що ж до мене, то найближчі кілька місяців робота за фахом мені не загрожувала. Згідно з моєю леґендою у себе на батьківщині я був льотчиком (що, в принципі, було сущою правдою), але в Державній канцелярії цивільної авіації, куди я поткнувся зі своєю арранською ліцензією, мені дали відкоша. Урядовець, з яким я розмовляв, запевнив мене, що у зв’язку з різким приростом населення планети вони таки потребують поповнення льотного складу, оскільки мало не щодня відкриваються нові рейси. Проте спершу я маю досконало оволодіти російською мовою та пройти курс перекваліфікації, щоб призвичаїтися до прийнятих на Новоросії стандартів. Я явно був не першим інопланетним пілотом, що пропонував свої професійні послуги, бо на прощання мені видали диск з анґлійським та іспанським перекладами Статуту цивільної авіації Новоросії, відповідними термінолоґічними словниками, а також пропуском на вільне відвідування лекцій у Ніколайбурзькому льотному училищі.
Таким чином, я отримав офіційний статус тимчасово безробітного, а це було далеко не зайвим, і тепер міг приступити до виконання свого завдання. Найголовнішого завдання, заради якого мене, власне, сюди й направили. А наглядати за ґрупою аґентів-школярів — це так, на додаток…
З-за верхівок дерев з’явився легкий двомісний флаєр, що йшов на бриючому польоті. Над алеєю він почав знижуватися, швидко уповільнив хід і приземлився на порожньому майданчику метрів за двадцять від мене.
Одразу в моїй кишені задзвонив телефон. Я натис кнопку й сказав:
— Слухаю.
— Це я, — була лаконічна відповідь. — У флаєрі.
— Добре, йду.
Я підвівся з лави й попрямував до майданчика. Роздивитися, хто в кабіні, було неможливо: всі вікна флаєра мали затемнення. Проте страху я не відчував, лише хвилювання. Якби мене хотіли схопити, то зробили б це раніше, задіявши в цій операції значно більші сили, ніж двоє бійців, що могли розміститися в цьому флаєрі.
На крайній випадок я мав у своєму розпорядженні один засіб захисту, щоправда, жодним чином не уявляв, як він працює. У браслет мого годинника був вмонтований дуже потужний і надсекретний пристрій, якого не мав більше ніхто — ні Анн-Марі, ні Рашель, ні хлопці та дівчата з її команди. Мене попередили, що до нього слід вдаватися лише в найбезвихідніших ситуаціях. А також повідомили кілька скупих фактів про його дію: а) він спрацює від певного набору ключових слів, мовлених мною, або від нервового спазму — характерної ознаки враження паралізатором; б) він захистить мене; в) він захистить іншу людину, яку я триматиму за руку або за будь-яку іншу оголену ділянку тіла — захист розповсюдиться завдяки біострумам; г) у радіусі кількох десятків метрів стануться значні руйнування, які, проте, не зачеплять ні мене, ні того (або тих), хто разом зі мною перебуватиме під захистом цього пристрою.
Словом, штука серйозна. Вдома я ховав годинник у сейф, але, вирушаючи куди-небудь, завжди надягав — така була інструкція командування. Якщо при цьому зі мною були Рашель або Анн-Марі, я намагався постійно тримати їх за руку — раптом хтось випадково вистрілить у мене з паралізатора. Коли я перебував з цим диво-годинником на людях, то почувався ходячою бомбою. Відчуття було не з приємних, однак із цим довелося змиритися. Як я вже казав, крім керівництва ґрупою молодих людей я мав іще одне завдання, значно важливіше й секретніше. Інші тутешні аґенти, посвячені в цю справу, були психокодовані й не могли нічого виказати на допиті. Ну а мені ні в якому разі не можна було потрапляти в полон…
Я підійшов до
— Ну, здрастуй, Стефане.
— Здрастуй, Григорію, — відповів я.— За тобою ніхто не стежив? У флаєрі немає жучків?
— Не хвилюйся, усе нормально. Я вжив усіх застережних заходів.
Кілька секунд ми розглядали один одного. Загалом для мене, як і для більшості сучасних людей, усі альви були на один штиб, і розрізняв я їх лише за розмірами та кольором шерсті, проте даний конкретний альв був винятком — я впізнав би його за будь-яких обставин. Сім років тому доля звела мене з Григорієм Шелестовим, це був перший альв, якого я бачив живцем, альв особливий, неповторний — альв, який любив людей. Григорій народився наприкінці XXVI століття, коли наші раси жили між собою дружно, але в результаті аварії корабля він разом із Лайфом Сіґурдсоном й Мелісой Ґарібальді провів майже тисячу років у гіперпросторі й потрапив у наш буремний час, який професор Аґатіяр назвав епохою жорстоких та озлоблених підлітків.
Шелестов ніяк не міг змиритися з тим фактом, що люди й альви зараз перебувають по різні боки барикад, він був чужий і для нас, і для своїх одноплемінників. Сім років тому, коли він відлетів на старій яхті Сіґурдсона, я не розраховував більше з ним зустрітися. Був упевнений, що Шелестов проживе недовго, повернувшись до свого народу, але я помилявся. Він не лише вижив, а й зайнявся активною громадською діяльністю, а його партія „Новий шлях“ з кожним роком набувала дедалі більшого впливу на політичній арені Альвії. Останніми місяцями він майже весь свій час проводив на Новоросії, оскільки саме йому як кращому фахівцеві з людської раси уряд Альвійської Федерації доручив координувати матеріально-технічне забезпечення та соціальне облаштування переселенців з Есперанси, Землі Вершиніна й Аррана. Наші аґенти, за вказівкою керівництва, неодноразово намагалися вступити з ним у контакт, проте Шелестов, хоча й не здавав їх своїм одноплемінникам, навідріз відмовлявся від будь-якої співпраці.
— А знаєш, — нарешті сказав він, — я чекав, що рано чи пізно до мене пришлють або тебе, або Лайфа. Хоча думав, що найімовірніше це буде Лайф.
— Командування визнало мене прийнятнішою кандидатурою. З Лайфом тебе пов’язує дружба, а зі мною… ну, ніби ділові стосунки.
Альв кивнув.
— Це так. Він почувався б ніяково, погрожуючи мені викриттям.
— Про що ти? — здивувався я.
— Про мою поведінку в таборі військовополонених. І про те, як я завадив божевільному Ахмаду викрасти секрет стискувача каналів. Я чудово розумію, що ви маєте на мене компромат, проте не збираюсь піддаватися на шантаж і ставати зрадником. Можете передати всю інформацію моєму уряду, можете занапастити мене, але жодної користі з цього не отримаєте.
Я похитав головою.
— Коли мені доручали зустрітися з тобою, ні про який шантаж не йшлося. Це правда, Григорію.
Шелестов пильно подивився мені в очі.
— Схоже, ти не брешеш, — резюмував він. — Твій погляд щирий, у ньому не відчувається лукавства. Я радий нашій зустрічі, друже-Стефане. Утім, не буду приховувати: з більшим задоволенням я б зустрівся з Лайфом. До речі, як він?
— Непогано. Зовсім непогано. Служить у військовому флоті, нещодавно отримав чин лейтенанта-командора, це відповідає вашому званню флот-майора, і тепер командує кораблем.
— Вони з Мелісою одружилися?
— На жаль, ні. Меліса відмовила. Для неї він просто друг.
— А шкода… Ну що ж, переказуй йому мої вітання.
— Спробую переказати, але нічого не обіцяю. Якщо командування вирішить, що Лайф не повинен знати про нашу зустріч, то я мовчатиму. Наскільки мені відомо, він реґулярно подає запити в нашу розвідку, чи немає про тебе відомостей, але йому щоразу відповідають негативно. Він вважає, що ти живеш відлюдником на якійсь незаселеній планеті чи просто мандруєш космосом на „Валькірії“. Я донедавна теж так думав і був дуже здивований, коли дізнався про твоє нинішнє становище.