Зруйновані зорі
Шрифт:
Темноволосий хлопець, який сидів через парту від мене, Олег Рахманов, стиха пирхнув:
— Теж мені головний предмет!
Вчителька суворо зиркнула на нього.
— Що ти сказав, Олеже?
Рахманов на секунду зам’явся, потім зухвало глянув на Надію Петрівну й відповів:
— Я кажу, що основи нашої держави і права можна висловити в кількох словах. Передовсім у нас немає права взагалі, а є тільки держава, вся влада в якій — і законодавча, і судова, і виконавча — належить цареві. Це — основи, а решта вже похідне.
— Ти дуже спрощуєш нашу політичну систему.
Проте
— Не можна спростити те, що й так уже просте до примітиву. Вся наша система базується на одному-єдиному засадничому принципі: государ мудрий, він найліпше знає всі потреби своїх підданих. Російський народ сторіччями мріяв про доброго царя-батечка, який би дбав про нього й ухвалював за нього всі рішення. І ось, у космічну добу, ми втілили цю наївну селянську мрію в реальність і так завзято, що переплюнули всі відомі в історії монархії. Навіть у Людовіка Чотирнадцятого було менше влади, навіть імператор Нерон мусив рахуватися з думкою римського сенату; зате наш государ може робити все, що йому заманеться. Що б він не зробив, усе буде законно, бо сам він і є закон.
— А на уроках і на іспиті ти говорив зовсім інше.
Олег нахабно осміхнувся.
— Атож, точнісінько за шкільною проґрамою. Я ж не хотів отримати погану оцінку в атестаті.
— Ти заробив „відмінно“.
— Ще б пак! І тепер можу говорити, що думаю. Адже государ милостиво ґарантує нам свободу слова.
Класна керівниця скрушно похитала головою.
— Ну що ж… Тоді залишся після уроку, обговоримо це питання.
Коли „розбір польотів“ закінчився, я вийшла зі школи однією з перших, але не поїхала додому, а подалася до розташованої неподалік кав’ярні „Троє поросят“, де подавали соки, молочні коктейлі, морозиво, солодощі, тістечка тощо. Цей заклад користувався популярністю серед учнів молодшої і середньої школи, а старші школярі, що вже зараховували себе до катеґорії дорослих, як правило, обходили його десятою дорогою.
Оскільки сьогодні була субота — вихідний у „малечі“, у кав’ярні було порожньо. Я купила коктейль, влаштувалася за столиком на відкритому майданчику й почала спостерігати за виходом зі шкільної будівлі. Мені довелося прочекати понад півгодини й замовити ще один коктейль, поки, нарешті, з’явився Рахманов. Він попрямував до стоянки, де був припаркований його особистий флаєр, а я взяла зі столика телефон і натисла кнопку набору номеру.
За кілька секунд Олег дістав свій телефон і підніс його до вуха.
— Алло?
— Привіт, це я. Впізнаєш?
— Ще б пак! З твоїм акцентом… Де ти?
— У „Поросятах“. Хочеш приєднатися?
Він обернувся в мій бік, і я помахала йому рукою.
— О’кей, із задоволенням. — У його голосі пролунали нотки збентеження. — Між іншим, тут дуже смачне морозиво.
Олег крадькома озирнувся навколо й, переконавшись, що в полі його зору нікого зі школярів немає, попрямував до мене. Я не втрималася від посмішки. Який же він ще хлопчисько, дарма що на півроку старший від Валька. Соромиться, бачте, зайти в кав’ярню тільки тому, що тут зазвичай тусується „малеча“.
Купивши дві порції шоколадного морозива, Олег сів напроти й підсунув до мене один із стаканчиків.
— Пригощайся.
— Ні,
— Чому?
— Забагато калорій. Боюся погладшати.
Змірявши мене поглядом, Олег усміхнувся. У нього була чарівна посмішка, та й сам він був надзвичайно милим хлопцем, хоч і не красенем. А втім, чоловіча краса — поняття відносне. Швидше для чоловіків годиться інше слово — привабливість. А Олег був дуже привабливий, до того ж розумний, товариський, за словом до кишені не ліз. Він відчайдушно загравав з усіма дівчатами в класі, але явної переваги нікому не надавав. Зі мною поки тримав дистанцію — чи то просто примірявся до новенької, чи трохи боявся. Я виглядала старшою за свої сімнадцять (точніше, не свої, а ті, що були записані в моїх документах), поводилася дуже солідно й (що правда, то правда) була вродливіша за решту дівчат.
— Не думаю, що тобі це загрожує, — сказав Олег. — З такою фіґурою!
— От я її й бережу. Тож доведеться тобі з’їсти обидві порції.
— Нема проблем. — Він зачерпнув ложечкою шматок морозива й відправив собі до рота. — До речі, ти тут просто так чи чекала на мене?
— А як чекала, то що?
— Тоді я в захваті.
Я гмикнула.
— Не поспішай з висновками. Я лише хотіла сказати, що ти дурний хлопчисько.
— Чому це?
— Та тому, що твоя бравада на уроці була призначена для мене. Щоб я звернула на тебе увагу.
Олег густо зашарівся.
— Овва! Які ж ви проникливі!
Я здивовано зиркнула на нього і з сарказмом промовила:
— То ми вже перейшли на „ви“, Олеже Ібрагімовичу? Але попереджаю, мені дуже не подобається бути Рейчел Стівенівною. Звучить дуже нездоладно.
— Ні-ні, ти неправильно мене зрозуміла. Під „вами“ я мав на увазі тебе і Надію Петрівну.
— А вона теж здогадалася?
— Ага. І задала мені прочухана.
— Добряче влетіло?
— Ні, трохи. Довелося вислухати дві короткі лекції — „слід-бути-лояльним-до-государя“ і „не-викаблучуйся-перед-дівчатами-на-уроках“. А за поведінку я отримав „добре“.
— Ну й чудово. А я боялася, що тебе можуть відрахувати зі школи.
Рахманов недбало відмахнувся.
— Що за дурниці! Нашій планеті, звісно, далеко до демократії, але порядки тут не такі суворі, як ти собі уявляєш. Не плутай авторитаризм із тоталітаризмом, це різні речі, хоча обидві неприємні. На Новоросії інакомислення не заохочується, але й не переслідується. Якби у нас відраховували всіх школярів і студентів, незадоволених монархією і особисто найяснішим государем Олександром Михаличем, то незабаром довелося б закрити половину шкіл і університетів.
— Однак тобі слід бути обережним, — вагомо додала я, для більшої переконливості перейшовши на анґлійську. Так мені було легше висловлювати свої думки, а Олег, як я вже знала, непогано володів цією мовою. — Надія Петрівна цілком може повідомити про твої висловлювання в царську охранку… тобто у Государеву Таємну Службу. А як там знайдеться завзятий служака, якому зараз нічого робити, і від нудьги він вирішить зайнятися тобою? У результаті ти поставиш під удар не тільки самого себе, а й своїх товаришів.