Зруйновані зорі
Шрифт:
Цісаревич нервово запалив сиґарету, зробив дуже глибоку затяжку й закашлявся.
— Атож, народ, — гірко провадив він. — Гарний народ, що не сміє виступити проти ворога без государевого дозволу. Ми зганьбилися перед усім людством, ми по вуха в лай… у багнюці. Тепер нам доведеться довго від неї відмиватися. — Павло махнув рукою. — Та це вже сантименти. Після тих подій я зрозумів, що нашій країні треба все міняти — згори донизу, бо інакше ми ніколи не станемо вільними. А якщо й отримаємо колись свободу, то як подачку, не заслуживши її, а це буде ще принизливіше. Отож я почав шукати зв’язку з вашими аґентами. Це було дуже важко, я згаяв понад сім місяців, аж врешті-решт вийшов на одну людину, що влаштувала мені зустріч з представником ґаллійської розвідки.
— Так,
— Якщо називати речі своїми іменами, то від мене просто відмахнулись, як від набридливої мухи. Вирішили, що я властолюбний хлопчисько, якому до нестерпу хотілося заволодіти батьківською короною. А мені не вдалося переконати їх у своїй щирості. На тому все й скінчилося. Ваші негайно перетасували всю аґентурну мережу — як то кажуть, обрубали кінці й поховали їх у воду, — і я вже не мав можливості зв’язатися з вами.
Кілька секунд Павло мовчав. Але цього разу дивився не повз нас, а на Естер. Дивився так, неначе милувався нею. А може, й справді милувався. Часом навіть я, дівчина, ловила себе на тому, що не можу відвести від неї погляду. Але при цьому не почувала жодних заздрощів. Вона була надто вродлива, щоб їй заздрити. З такою зовнішністю її кар’єра складатиметься непросто. Завжди знайдуться циніки, які пояснюватимуть її просування по службі винятково нестатутними взаєминами з начальством…
— Наступні кілька місяців, — розповідав далі Павло, — були найгіршими в моєму житті. Я почувався нікому не потрібним, всіма знехтуваним. А згодом познайомився з Олегом і його ґрупою. У них я знайшов своїх однодумців, вони цілком поділяли мої погляди й переконання. Декого з них ви бачили сьогодні на пікніку. Це чудові хлопці й дівчата… та й по всьому. Здебільшого вони віддавалися мріям — про свободу від чужинців, правову державу, космічні польоти, — і я мріяв разом із ними. Просто мріяв, і все. А два роки тому з’явився Вейдер зі своєю командою — Анею Корейко, Сашком Кисельовим, Юрою Ворушинським, Борею Компактовим… та іншими. Їх аж ніяк не можна назвати просто мрійниками, вони практики й прагматики. Відразу розгорнули таку бурхливу діяльність, що часом мені лячно ставало. Наша орґанізація росла як на дріжджах, ви навіть не уявляєте її справжніх масштабів… До речі, я теж не зовсім уявляю, і мені це дуже не подобається. Маю велику підозру, що вони багато приховують від мене, що мені відомо лише про верхівку айсберга, а більша частина створеної ними підпільної мережі тримається в найсуворішій таємниці. Мене це сердить і страшить. Попервах я боявся, що Таємна Служба або альвійська контррозвідка легко викриють нас, але час ішов, і нічого не відбувалося. Вейдер ґеніально все влаштував… І, думаю, не він один. Схоже, він має помічників, про яких я нічого не знаю. Я взагалі дивуюся, як вам вдалося дізнатися про нашу орґанізацію.
— Вас виказала надмірна старанність Вейдера, — пояснила я. — Ваша Таємна Служба тримає в оці всіх, хто контактує з тобою. Просто так, про всяк випадок. Але наша розвідка виявила дивну річ: декотрих твоїх приятелів охранка ніби не помічає. У її базі даних немає про них жодної інформації, наче вони невидимки. Природно, це видалося підозрілим, і наші аґенти почали обережне розслідування.
— Тепер зрозуміло, — кивнув Павло. — Таки приємно усвідомлювати, що й Вейдер може помилятися. А то він лякає мене своєю всеобізнаністю. Коли минулого року до мене спробували підібратися ваші аґенти — зрозуміли врешті, що з моїм батьком каші не звариш, — я мусив послати їх до біса. Мені довелося це зробити, бо більшість моїх товаришів катеґорично проти контактів з вами.
— А ти? — запитала Естер. — Сам ти не проти співпраці?
— Загалом не проти. Певна річ, мені прикро, що три роки тому ваші люди так повелися зі мною, але я вже не дитина і заради свободи Новоросії ладен переступити через власну гордість. Однак більшість моїх товаришів не хочуть мати з вами жодних справ.
— Чому?
— По-перше, загальна недовіра до дорослих — як до тутешніх, так і до прийшлих. А по-друге, і це найголовніше, впевненість у власних силах. Ваше керівництво
— Щоб не ділитися лаврами майбутньої перемоги?
— Грубо кажучи, так. Ми вже відчули свою силу й не хочемо, щоб хтось нав’язував нам свою волю, вказував, що робити.
— Гм-м… — з сумнівом протягла я. — Якщо ваша орґанізація така могутня, то чому ти досі не цар?
Він зітхнув.
— Усе було готове ще шість місяців тому, але я використовую будь-який привід, щоб відстрочити переворот. Зовсім не тому, що не впевнений у наших силах, а через мого батька. Я ніколи його не любив, а чотири роки тому, після тих подій, став його зневажати. Та, попри все, він залишається моїм батьком, і я не хочу його смерті. З суто моральних міркувань, не кажучи вже про те, що це було б поганим початком мого правління. Тим-то я й звертався до ваших людей по допомогу — щоб ви забрали його з Новоросії і відвезли на Землю, Терру-Ґаллію чи десь-інде, хоч до дідька в зуби. Просто так усунути його від влади й залишити тут, на нашій планеті, не вдасться. Народ не любить батька, хоча й звик йому коритися, тож особливо не заперечуватиме, якщо я зміню його на престолі. Однак є альви, яким подобається батькова лояльність, а також деякі люди… ні, це навіть не люди, а наволоч, мерзота, що наживається на співпраці з чужинцями. І ті й інші стануть стіною за батька й не дозволять мені посісти його місце. А якщо батько зникне, то їм не буде за кого вступатися. Ви розумієте?
— Так, розуміємо, — сказала я.
— Це для мене дуже серйозна проблема. Аня з Вейдером кажуть, що я дарма переймаюся, що ми тимчасово заховаємо батька в надійному місці, а потім, коли я коронуюся, передамо його до ваших рук, і тоді вже вам доведеться пристати на наш план. Але я не вірю їм, я думаю, що вони вб’ють його — для більшої певності, щоб зайве не ризикувати. І я боюся, що решта моїх товаришів, навіть такі ліберали, як Олег Рахманов, визнають цей крок виправданим. Для них мій батько не людина, а символ ненависного абсолютизму, уособлення того зла, яке приносить народу необмежена монархія. Крім того, вони вважають його головним винуватцем подій чотирирічної давності. І це таки правда, мій батько — зрадник і заслуговує на смерть. Проте… проте я хочу, щоб він залишився живий. І врятувати його, вивезти з планети можете лише ви.
— А чому ти не намагався таємно зв’язатися з нашими? — запитала Естер. — Так, щоб твої товариші про це не знали.
— Якби я був певен, що вони не дізнаються, давно б зв’язався. Але я боюся, що Вейдер відстежує всі мої контакти. Якщо він бодай щось запідозрить, це означатиме смертний вирок батькові. Зрозумійте, Вейдер і вся його команда трохи схиблені. Ба навіть не трохи. Інші просто не довіряють старшому поколінню, а вони… часом мені здається, що вони ненавидять усіх дорослих без винятку.
— Можеш підтримувати зв’язок через нас, — запропонувала я. — Вони ж хочуть погратися з нами, то й нехай. А ми поведемо зустрічну гру, будемо твоїми зв’язковими. Адже ти цього хотів, коли відкрився нам?
— Так, але… Боюсь, це буде непросто. Ми не зможемо часто зустрічатися — маю на увазі по-справжньому, не в мережі. Всі наші віртуальні зустрічі прикриватиме Вейдер, і ми не зможемо говорити відверто. Хоча… — Павло замовк і вп’явся поглядом в Естер. Його обличчя миттю проясніло. — А знаєте, є ідея! Чудова ідея.
— І яка ж?
— Сьогодні вночі… Атож, сьогодні просто серед ночі я зв’яжуся з Анею. Скажу, що закохався в Естер. — Він знову глянув на неї. — Ти не проти?
— Я… — Від несподіванки дівчина геть розгубилася. — Ну, не знаю… Це якось… так…
— А що це дасть? — втрутилася я.
— Ясно що! Я захочу щодня бачити Естер. Зажадаю від Ані, щоб вона негайно щось придумала. І вони з Вейдером придумають — у цьому можна не сумніватися.
— Ориґінальна ідея. Але ризикована. Думаєш, вони тобі повірять?