Зруйновані зорі
Шрифт:
— Ну все, починається, — неголосно мовив Ворушинський, звертаючись радше до самого себе. — Тепер, друзі, тримайтеся…
Альви, переконавшись, що цей порівняно невеликий флот насправді становить серйозну загрозу, кинули на кожне крило величезні сили. Наші кораблі, відбиваючи масовані атаки, неухильно рухалися до станцій, призначених наступними цілями.
За якийсь час надійшло перше повідомлення про втрати в дром-зоні:
— Підбито корвет „Дербент“. Екіпаж катапультувався в повному складі.
Протягом наступних двадцяти
— Молодці, — сказав Юрій, відставляючи вбік порожню чашку. — Так тримати!
Дівчина у формі обслуговуючого персоналу, миттю забрала в нього чашку, а натомість вручила іншу, наповнену паруючою кавою.
Тим часом лінкор, що повним ходом мчав до району бойових дій, наблизився вже настільки, що потрапив у поле зору альвійських радарів. Наш курс пролягав по дотичній до дром-зони і майже точно перетинався з курсом однієї з космічних баз. Поява в тилу такого великого корабля шокувала альвів, а буквально за кілька хвилин до них нарешті надійшли перші радіоґрами з Новоросії, з повідомленнями, що одночасно із вторгненням у дром-зону орбітальний комплекс планети був атакований людськими військами.
Та навіть повна розгубленість альвійського командування не зашкодила йому відправити навперейми лінкорові добрих пів-ескадри. Капітан корабля Компактов по внутрішньому зв’язку доповів, що орієнтовний час до вогневого контакту з ворогом становить дев’ятнадцять хвилин.
І тут-таки один з офіцерів зв’язку схвильованим голосом повідомив:
— Крейсер „Тунгус“, адмірале… Проґавив ракету. Ніхто не катапультувався.
Ворушинський навіть не обернувся, але я помітив, як посіріло його обличчя. Він міцно стис у руках чашку, наче збирався зім’яти її в долоні.
— Капітане, — звернувся він до зображення Бориса Компактова в лівому верхньому кутку головного екрану. — Ракети „Ікс“, п’ять одиниць, на старт. Ціль — база-три.
— Слухаюсь, адмірале! — озвався Компактов і повторив розпорядження, адресуючи його невидимим для нас артилеристам.
А Ворушинський оголосив:
— Усім кораблям у дром-зоні. Попередження: база-три під ударом. Не входити в район бази-три.
— Кораблі підтверджують попередження, адмірале.
— Ракети — вогонь!
П’ять пускових установок лінкора одночасно випустили п’ять ракет, які стрімко понеслися вперед за курсом корабля. На головному екрані виникла ще одна секція, де виводилися дані телеметрії всіх п’яти ракет.
— Ого! — тихо промовила Анн-Марі, схилившись до мого вуха. — Схоже, вони забезпечені нуль-передавачами.
— П’ять з половиною хвилин до контакту з ціллю, — озвався Компактов. — Чотири хвилини до початку стохастичних маневрів.
— Три хвилини, — сказав Юрій. — Ґрупа перехоплення надто близько.
— Слухаюсь, адмірале. Три хвилини.
— Підбито корвет „Миклухо-Маклай“, — доповів офіцер зв’язку. — Екіпаж катапультувався.
Ворушинський,
Після певних вагань я підвівся з крісла, підійшов до нього й став поряд.
— Це війна, адмірале. Справжня війна. А на війні люди гинуть.
— Так, — коротко відповів він, не відриваючи погляду від екрана.
— На планеті вже загинуло кілька тисяч.
— Я знаю… абстрактно. Але тут усе по-іншому. Тут мої хлопці й дівчата.
— На тому кораблі був хтось із ваших?
— Вони всі наші. Всі до єдиного, на всіх кораблях. Із загиблих я нікого не знав особисто… і тим гірше. Бо вже ніколи з ними не познайомлюсь.
— Я вас розумію, Юрію. Тому ніколи не прагнув бути командувачем. Мене цілком задовольняла капітанська посада. — І, вже відходячи від нього, додав: — Готуйтеся, нових втрат не уникнути.
— Я знаю, коммодоре…
Повернувшись до свого терміналу йі переконавшись, що справи в Рашелі йдуть нормально, я звернувся до Анн-Марі:
— Як дивно влаштована людина! Я брав участь в битвах, де щохвилини гинули десятки й сотні людей, але тоді мені було легше, ніж зараз. І не тільки тому, що там були дорослі, а тут — діти. Просто кілька смертей — це траґедія, а тисячі загиблих — лише статистика.
Анн-Марі похмуро глянула на мене й промовчала. Я здогадувався, які думки сновигали в її голові. Я сам півночі не спав — усе думав, думав…
Ракети почали стохастичні маневри. Це означало, що тепер вони рухалися по абсолютно непередбачуваній для ворога траєкторії, що ускладнювало їхню ліквідацію. Щоправда, одну з них таки вдалося збити винищувачу, який ішов нам навперейми, але це швидше чиста випадковість.
Інші чотири ракети дедалі ближче підходили до бази, але через ті самі стохастичні маневри помітно відхилилися від цілі й мали пролетіти мимо. Проте протиракетні снаряди бази продовжували полювати за ними й частково досягли в цьому успіху: друга ракета була підбита за п’ятнадцять тисяч кілометрів, а третя — за вісім.
— Ціль у радіусі дії, — констатував Ворушинський і додав: — Пуск!
Телеметрія двох вцілілих ракет зникла з екрана. Кілька секунд нічого не відбувалося — ціль знаходилася за два мільйони кілометрів від нас, і потрібен був певний час, щоб світло подолало цю відстань. Потім на місці бази сяйнув сліпучий спалах, який не можна було сплутати ні з чим.
— О чорт! — вихопилось у мене. — Ґлюонна бомба!
— Атож, — кинув через плече Ворушинський. — Космічні бази ідеальні об’єкти для ґлюонних ударів… Капітане Компактов, курс на базу-п’ять. А їхня ґрупа перехоплення нехай поганяється за нами. Ми маємо важливіші справи.
— Є курс на базу-п’ять, адмірале!
— Головний інженере, привести в готовність стискувачі каналів.
— Стискувачі до запуску готові, адмірале! — відгукнувся з іншого екрана головний інженер флоту.
— Приступити до стиснення досліджених каналів.