Зустрічники
Шрифт:
— Ага, — нахиляється Бекасов. — Значить, все-таки гвинти!
Я також підходжу, дивлюсь на уламки: це лопаті пропелерів — одна ціла і два шматки, завужені нижні частини.
— Та гвинти то гвинти, ви погляньте на злам, — пошуковик подає Бекасову велику лупу на ніжці.
Той схиляється ще нижче, дивиться крізь лупу на край одного уламка, іншого. Присвистує:
— Ану, все під мікроскоп!
І вони швидким кроком направляються в шатро; я за ними. Біля входу курять і кал якають головний інженер Микола Данилович, начцеху гвинтів Фелікс Юрійович і Лемех. Поглянувши
— Схоже, що гвинти, — каже на ходу Бекасов.
— Що — схоже? Що значить — схоже?! — високим голосом говорить Фелікс Юрійович, пориваючись за ним у намет. — Звичайно, при такому ударі всі гвинти вдрузки, але це ще ні про що не говорить… — Одначе в голосі його — паніка.
В намет натоптується стільки людей, що стає душно; на чолі у всіх виступив піт.
— Зараз подивимось! — старший пошукової групи закріплює затискачами на столику металографічного мікроскопа всі три уламки, підрівнює так, щоб місця зламів знаходились на одній лінії; вмикає підсвічування.
В його променях злами миготять дрібними іскорками — кристаликами.
Пошуковик нахиляється над окуляром, швидко й упевнено працює рукоятками, проглядає перший уламок… другий… третій… повертає під об’єктив другий… Усі стовпилися за його спиною, затамувавши подих. Тиша незвичайна. Я пам’ятаю, що перший шматок лопаті майже увесь у чомусь рудо-багряному. Засохла кров? Це, певне, той, якого дістали з кабіни.
Пошуковик випростується, повертається до Бекасова:
— Подивіться ви, Іване Володимировичу. Не то надрізи, не то подряпини, і біля кожної — зони деформацій від утомленості… — Він звільняє місце біля мікроскопа.
— Які надрізи, які подряпини?! — Фелікс Юрійович ледь не тіпається в істериці. — Що за дурниці! Кожна робоча лопать готового гвинта перед транспортуванням на склад обгортається клейкою биндою — від кінчика до ступиці! Які ж тут можуть бути подряпини?!
— Так, — притлумленим баском підтверджує головний інженер. — А перед встановленням гвинта на літак цілісність цієї бинди ми перевіряємо. Так що начебто й нізвідки…
— Ну, а що ж це, по-вашому, коли не надріз?! — люто обертається до них Бекасов. — Біля самої ступиці, на початку консолі… гірше не придумаєш! Дивіться самі.
— Дозвольте! — Начальник цеху вклякає над окулярами, переглядає всі три уламки. Це дуже довга хвилина, доки він їх дивиться. Випростується, повертається до головного інженера; зараз це не мужчина «кров з молоком» — рум’янець зник, обличчя біле і навіть з просинню; і на зріст ніби понижчав. — О, боже! Це місця, по яких відрізали бинду…
— Як відрізали? Чим?! — Бекасов ступив до нього.
— Не знаю… Скидається, що бритвою. Хто як… — і голос у Фелікса Юрійовича стишився до шепоту. — Адже ж це операція не технологічна, пакувальна, в технокарті просто написано: «Обгорнути до ступиці, бинду відрізати».
…Навіть я, людина непричетна, в цю хвилину відчував себе так, ніби отримав ляпаса. Яке ж приниження мав пережити Бекасов, його співробітники, самі заводчани? Ніхто
Завершується ця сцена дещо несподівано. Лемех виступає вперед, лівою рукою бере Фелікса Юрійовича за петельки його кримпленового, спортивного крою піджака, відштовхує за стіл з мікроскопом — там просторіше — і, притримуючи тією ж лівою, б’є його правою по обличчю, б’є навідліг і в повну силу; у того тільки голова теліпається.
— За Дмитра… За Миколу Олексійовича! За отих!.. — Голос Петра Денисовича перехоплюється хриплими риданнями, і далі він б’є мовчки серед загальної тиші.
У мене, коли я дивлюсь на це, проскакують дві думки. Перша: чому Артур Вікторович не втрутиться, не припинить мордобою, а стоїть і дивиться, як усі? Мені не шкода цього горе-начальника, ні, — але ж відбувається емоціональне закріплення даного варіанта в реальності, додається робота мені… Багрій не може цього не знати. Друга: раз уже так, то добре б зафіксувати відеомагом, щоб назад крутнути при старті, — шикарний кульмінаційний момент! І… не піднялась у мере рука з відеомагом. Напевне, з тієї ж причини, з якої й в Артура не повернувся язик — перервати, припинити. Бувають ситуації, в яких чинити за розрахунком, раціонально — непристойно; ця була з таких.
— Доста, Петре Денисовичу, припиніть! — різко командує Бекасов. — Адже ж йому ще під суд іти. І вам, — повертається він до головного інженера. — Бо ж і ваш підпис стоїть на технокарті пакування? — Він уже не називає головного інженера на ім’я по батькові.
— Стоїть… — похмуро погоджується той.
— Але ж я не знав!.. Та й хто міг це знати?! — ридає за мікроскопом начцеху, відпущений Лемехом; тепер на його обличчі не лишилося й слідів молока. Добрячі бувають кулаки в льотчиків-випробовувачів. — Хотілося чим краще!..
Я спеціаліст по минулому, проте й майбутнє цих двох на найближчі шість-сім років беруся передбачити легко. І мені їх не шкода.
…Хоча за освітою я електрик, та велику науку опірмат нам читали добре. Тож мені не треба розчовпувати, що і як трапилось. Сказано було достатньо: «Надріз» і «деформація від утомленості». Звичайно, на авіолі, щонайміцнішому й легкому сплаві, з якого роблять гвинти літаків, слід від бритви, якою обрізали бинду, не такий, як на живому тілі, — тонка, навряд чи й помітна оку вм’ятина. Та відміна в тому, що на металі надрізи не гояться — і навіть навпаки.
Нема ретельніше розраховуваних деталей у літаку, ніж крило і гвинт; їх рахують, моделюють, випробовують від часів Жуковського, коли не раніше. (Зараз у конструкторських бюро, мабуть, і не рахують, підбирають по монограмах; рахують тільки студенти авіавузів у курсових роботах.) Ночами ревуть, порушуючи сон довколишніх жителів, стенди з двигунами чи аеродинамічні труби, в яких перевіряють на строк служби, на надійність у щонайважчих режимах гвинти різних конструкцій; за цими випробуваннями визначають і кращі сплави для них. Лопаті гвинтів полірують, кожну просвічують гамма-променями, щоб не проскочила непоміченою жодна раковинка чи тріщинка.