Звіробій
Шрифт:
— Гаразд, тоді я розтлумачу вам усі невигоди бою на цій позиції й усі переваги відкритого озера. Тут, як ви бачите, дикуни посилатимуть кожен свій постріл у ціль, і треба гадати, що кілька куль все-таки влетять у шпари між колодами. З іншого боку, нам доведеться стріляти навмання в лісову гущину. Далі, нам загрожують постріли також згори, бо кора, що нею покрито дах, либонь не міцніша за звичайнісіньку дранку. Поза все це, в мою відсутність можуть захопити й пограбувати замок, і тоді пропаде все моє майно. На озері ж напад можна вчинити тільки з човнів або з плотів, а ми загородимо замок ковчегом. Чи все вам ясно, юначе?
— Так, це звучить розумно й переконливо, і я не буду вам перечити.
— Годі,
Пропозиція була настільки слушна, що ніхто не став сперечатися. Після деяких попередніх пояснень троє чоловіків зосереджено взялися до роботи, щоб зрушити «ковчег» з місця. Легкі чали було миттю прибрано, і важка споруда, підтягувана за линву, повільно виповзла з-під укриття. Тільки-но вона подолала опір гілок, як бистрина підхопила ії і майже впритул підігнала до західного берега.
У всіх мимоволі похололо в грудях, коли «ковчег», чіпляючись каютою за гілля, почав продиратися під цим берегом крізь кущі та дерева: ніхто не знав, у яку мить та звідки може вискочити принишклий кровожерливий ворог. Похмуре світло, що сіялося крізь нависле листяне шатро або пробивалося у вузький, схожий на стрічку просвіт, ніби позначаючи ним шлях річки внизу, посилювало відчуття небезпеки, бо хоч предмети було й видно, але їхні обриси розпливалися. Сонце ще не зовсім сіло, однак пряме проміння уже не падало в долину, й вечірні тіні почали густіти й довшати, надаючи лісовим сутінкам ще більшої похмурості.
Та в міру того, як чоловіки витягали линву, «ковчег» рівномірно і безупинно просувався вперед. У баржі було дуже широке днище, завдяки чому вона неглибоко сиділа в воді й пливла порівняно легко.
Досвід підказав Гаттерові ще один запобіжний захід, який зробив би честь першому-ліпшому морякові і який геть усунув перепони, що інакше зустрічали б їх на кожному крутому повороті річки. Коли «ковчег» плив униз за течією, Гаттер поприв'язував до линви важкі каменюки і скинув їх у воду якраз на середині протоку. Таким чином утворився цілий ланцюг якорів, де кожен наступний якір утримувався на місці попереднім. Головний судовий якір лежав аж у відкритому озері, й до нього треба було добиратися задки, підіймаючи дорогою всі проміжні. Завдяки цьому хитромудрому пристосуванню «ковчег» легко оминав перешкоди й не застрявав на поворотах, чого інакше Гаттер не міг би уникнути з своєю єдиною парою рук.
Використовуючи всі переваги цього винаходу та гнані страхом наразитися на ворогів, Плавучий Том і обидва його дужі помічники тягли «ковчег» проти течії з такою швидкістю, яку лиш дозволяла міцність линви. На кожному повороті протоку з дна піднімали каменюку, після чого курс баржі мінявся, і вона пливла до наступної каменюки. В такий спосіб — од буя до буя, як сказав би моряк, Гаттер вів своє судно вперед, час від часу тихим, приглушеним голосом то спонукуючи юнаків напружити всі свої сили, то застерігаючи їх од надмірного запалу, який цього разу міг обернутися лихом.
Незважаючи на те, що всі вони звикли до лісового життя, похмурий вигляд затіненої густою рослинністю річки посилював у кожного відчуття тривоги. І коли нарешті «ковчег» досяг першого коліна Сасквеганни й перед очима зблиснув широкий простір озера, всі відчули полегкість, хоча, можливо, і не хотіли в цьому признатися. З дна підняли останню каменюку, бо звідси линва вже тяглася просто до якоря, кинутого, як пояснив Гаттер, у тому місці, де починалася течія.
— Слава богу! — вигукнув Непосида. — Виповзли таки на денне світло і тепер добре побачимо наших ворогів,
— Ну, цього ще не можна сказати, — пробурчав Гаттер. — На березі, саме там, звідки починається річка, лишилася місцинка, де може засісти ціла зграя. Найнебезпечніша мить настане тоді, коли ми поминемо оці дерева і вийдемо на чисту воду, бо вороги зостануться під прикриттям, а ми будемо у них перед очима… Джудіт, дівчинко моя, облиш весло та тікайте з Гетті далі від гріха; сядьте в каюті та, глядіть мені, не визирайте у віконце, бо ті, з ким нам, може, доведеться зустрітися, не стануть милуватися з вашої вроди… А тепер, Непосидо, ходімо й ми до кімнати і тягтимемо канат з-за дверей; принаймні так ми убережемося від несподіванок… Друже Звіробою, тут течія слабкіша й линва лежить прямо, як струна, тому буде доцільніше, коли ви переходитимете од віконця до віконця та стежитимете за тим, що робиться довкола. Тільки ж ховайте голову, якщо вам дороге життя. Бозна, коли і де ми почуємо про наших сусідів.
Звіробій послухався, але не відчував страху. Його просто захопила новизна й напруженість подій. Вперше в своєму житті він опинився близько від ворога чи принаймні мав досить підстав так гадати; та ще такого ворога, як індіяни, з усією їхньою хитрістю і підступністю. Коли він причаївся біля одного з віконець, «ковчег» саме почав долати найвужчий відтинок протоку, звідки й починалася власне річка; дерева тут густо перепліталися вгорі, утворюючи над течією зелене склепіння. Ця особливість така ж характерна для геть усіх тутешніх річок, як, скажімо, для річок Швейцарії характерне те, що вони бурхливо вириваються з крижаних палаців.
«Ковчег» уже минав останній поворот цього листяного коридора, коли Звіробій, оглянувши все, що тільки можна було побачити на східному березі річки, пройшов через кімнату, аби подивитися у протилежне віконце на західний берег. Його поява біля цього спостережного пункту виявилася дуже вчасною: тільки-но він зиркнув оком у шпару, як побачив таке, що, безперечно, могло нажахати молодого й недосвідченого вартового. Над водою, зігнувшись майже в дугу, звисало молоде дерево; колись воно тяглося до світла, а потім назавжди згорбатіло під вагою снігу, — випадок досить звичайний для американських лісів. І от на це дерево вже видерлося чоловіка шість індіянів, а решта стояли внизу, готові кинутися слідом за передовими, тільки-но ті звільнять місце. Очевидно, індіяни замірялися пробігти по стовбуру й поплигати на дах «ковчега», коли судно пропливатиме під ними. Зробити це було, далебі, неважко, бо дерево росло дуже похило, гілки правили за добру підпору рукам, а плигнути з такої висоти могла б навіть і дитина. Звіробій побачив цю ватагу саме тоді, коли вона щойно вискочила з лісу й почала видиратися на дерево. Чудове знання індіянських звичаїв миттю підказало йому, що нападники розмальовані по-бойовому і належать до ворожого племені.
— Тягни, Непосидо, — закричав він, — тягни що є сили, якщо ти кохаєш Джудіт Гаттер! Тягни, чоловіче, тягни!
Молодий мисливець знав, що звертається з цим закликом до людини, наділеної могутністю велета. Голос його пролунав серйозно й пересторожливо. Гаттер і Марч, відчувши, що тут не до жартів, у найкритичніший момент дружно й щосили наполягли на линву. «Ковчег» подвоїв швидкість і нарешті проскочив під деревом, ніби усвідомлюючи, яка небезпека над ним нависла.
Зрозумівши, що їх викрито, індіяни вигукнули свій грізний бойовий клич і, стрімголов кинувшись на дерево, почали плигати на таку жадану їм здобич. Ось уже шестеро ворогів один по одному спробували щастя. Однак усі попадали в воду — котрий ближче, котрий далі, залежно від того, раніше чи пізніше він опинився на дереві.