Зворотний зв’язок
Шрифт:
Біля самісінького вуха щось дзенькнуло. Кам’яні осколки від стіни уп’ялися мені в щоку. Я впав на підлогу і поповз, намагаючись сховатися за виступом опалювальної системи. Не видно нікого. Хто ж мене помітив?
Відчуваю, що нерви не витримують. Страх і злість от-от візьмуть гору над розсудливістю — і тонкий промінь лазера перетворить ці стіни на пил і полум’я.
Глянув на годинник. За моїми підрахунками товариші вже недалеко. Ще десять-п’ятнадцять хвилин. Треба триматись.
Я штовхнув перші-ліпші двері і вповз до кімнати. Там схопився на ноги, грюкнув дверима і почав присувати до них усе, що траплялося
Забувши про лазер, я відсунув холодильник, перекинув шафу і прожогом вискочив у коридор. Біг навмання, не ховаючись. Серце калатало, підскакувало, як монета в порожній скрині. Я побачив попереду широкі двері головного входу і кинувся до них. Фотоелементи діяли — двері відчинились.
Переді мною синіло, іскрилося озеро, оточене невисокими пагорбами.
Але ж це точна копія озера Качиного на нашій Чернігівщині! Що це — галюцинація? Марення? Звідки на штучному супутнику озеро?
Щось спонукало мене озирнутись, і я побачив картину, що висіла біля входу. На ній було намальовано таке саме озеро. Мабуть, картину приніс сюди і залишив мій земляк Алик Сьомій. Ще в школі його вважали забудьком, він забував свої речі у найнесподіваніших місцях. Картина — і оригінал? Чи повторення оригіналу за допомогою картини? Випадковість?
Я дивився то на картину, то на озеро. Мозок гарячково пригадував, аналізував повідомлення інопланетян, відмінності їхньої форми мислення. Міркування ще складалось у логічний ланцюг, а інтуїція вже робила своє: обрала головне, провела аналогію… Я побіг назад до дверей, де біліла табличка “А.Сьомін”. Якщо мій здогад підтвердиться, то Алик забув там десятки книжок із своєї знаменитої колекції.
Справді, у кімнаті, де колись жив мій земляк, я побачив на полиці книги. Виблискували золотом написи: “Острів скарбів”, “Собака Баскервілів”, “Вбивство на вулиці Морг”…
Саме те, що я й передбачав. Алик мав велику колекцію детективів. І він забував свої книжки у найрізноманітніших куточках сонячної системи. За цими книжками можна було безпомилково відшукати його сліди.
Але ж форма мислення гостей була інша, ніж наша, і технічні можливості інші.
Так ось де розгадка! Сталася фатальна випадковість, яка перешкодила контакту двох цивілізацій. Гості втекли від нас світ за очі. Я уявив їхній жах, їхню огиду…
Біля дверей почулися кроки. Це прийшли мої товариші з корабля.
Штурман Стронг вигукнув:
— Він живий і здоровий!
А бортінженер закидав мене запитаннями:
— Що тут коїться! Маскарад? Якісь…
Зблизька пролунав владний голос:
— Іменем закону ви арештовані!
Постріли, вигуки… І вдруге:
— Іменем закону!
До дверей підходило двоє невідомих. Штурман Стронг наставив пістолет, але я поклав йому руку на плече і промовив:
— Заходьте, містере Шерлок Холмс! Заходьте, містере Нат Пінкертон! Ласкаво просимо!
Вони зайшли в кімнату
— Дивно! — вигукнув Шерлок Холмс. — Як ви довідалися, що це я вийшов на ваш слід?
— Я вас обчислив, — усміхнувся я люб’язно.
Штурман Стронг з докором дивився на мене і хитав головою: мовляв, як не соромно згадувати давні анекдоти. А непосидющий Нат Пінкертон вигукнув:
— Але хто нам пояснить, як ми тут опинилися, що це за дивний будинок і хто ви такі?
— Я поясню.
Тон моєї відповіді наче заспокоїв Ната, і він поставив на запобіжник свій пістолет.
— Оцей шарварок зчинився через одного забудька, і остаточних наслідків ми ще не можемо передбачити…
На саму думку про це я аж похолов… Глянув на Пінкертона, на своїх товаришів і пояснив:
— Ви, Пінкертоне, і ви, Холмс, а також усі ці пірати, розбійники — всі ви прийшли з книжок, які забув тут мій однокашник Алик Сьомін. Інопланетяни прибули сюди і намагалися за зразками нашої культури скласти уявлення про нас. Гості дослідили приміщення, прилади та машини, — вів далі я. — Знайшли книги і вирішили, що це щоденники чи, може, бортжурнали, залишені якоюсь експедицією. У гостей, очевидно, виникли побоювання щодо контактів між цивілізаціями на зразок тих, які висловлювали свого часу вчені Землі. І вони вирішили якнайбільше довідатися про нас, перш ніж почати переговори.
— О метеоритний дощ і пастка часу! — вигукнув одне із своїх предивних проклять штурман Стронг. — Якщо зважити на їхні передачі, вони мали відповідні апарати і могли матеріалізувати інформацію?
— Ви уже все зрозуміли, — сказав я. — Так, вони матеріалізували зміст книг і подумали, що всі пірати, бандити і сищики — то наші сучасники…
— Уявляю, з якою швидкістю вони втекли геть із сонячної системи, — мовив Стронг.
А я намагався не думати про те, чого могла коштувати землянам неуважність Алика Сьоміна.
СТАРОВИННИЙ РЕЦЕПТ
І
Хтось тихо і нерішуче постукав у двері…
Василь Кузьмич намагався уявити собі людину, яка зараз увійде. Поки двері повільно прочинялись, він устиг подумати: “Затурканий, від якого відцуралися лікарі? Чи, може, один з місцевих знахарів?”
Чоловік був схожий і не схожий на тих, кого уявляв собі Василь Кузьмич. Худе, обвітрене обличчя. Крізь засмагу проступала хвороблива блідість. Різкі зморшки біля очей, як у кожного, хто звик щулитися на південному сонці. Повіки напівприкриті, виразу очей не видно. Ніс з горбинкою. Чоловік більше схожий на араба, аніж на таджика. Василь Кузьмич відповів на привітання і вказав на стілець:
— Слухаю вас…
Усім своїм виглядом він одверто показував, що в нього обмаль вільного часу. Відвідувач зрозумів це.
— Візьміть мене з собою.
“Звідки він міг довідатись про мої плани?” — здивувався Василь Кузьмич. Спробував заглянути у вічі відвідувачеві, але той одвів їх.
— Я кілька разів водив на Памір геологів. Був провідником, робітником, оператором…
— У вас виразка шлунка? — спитав Василь Кузьмич.
Відвідувач не здивувався, що лікар одразу визначив з його зовнішнього вигляду хворобу, і, знаючи, що почує далі, випередив останню фразу Василя Кузьмича: