Зворотний зв’язок
Шрифт:
Ледь встигаю злетіти, хапаю за петельки Максима, і ми з розгону влітаємо у мокру заметіль дощових хмар. У врятованого зуб на зуб не потрапляє — холодно.
— Потерпіть хвильку, зараз зігрієтесь.
— Дякую, — шепоче Максим зботвілими вустами. Пильно вдивляється в хмари, ніби крізь них можна побачити, що діється внизу, на морі. — Найтяжче морякам на плотах. Хоч би рятувальники встигли!
— Встигнуть, вони вже недалеко, — втішаю його. — Мої локатори запеленгували шум гвинтів.
Лечу назустріч цьому шумові, думаю про Максима.
Адже і з погляду логіки це вкрай нерозумний вчинок. Старому все одно лишається жити обмаль, а Максим — здоровий чоловік саме в розквіті сил. Що ж штовхнуло його на жертву?
Ворушу свою пам’ять, намагаючись відшукати в ній записи про подібні вчинки людей.
— Чому вчинили так? Знали, що я зможу врятувати вас?
У відповідь чути невиразні звуки, Максим ще не відігрівся, йому важко говорити.
— Може, старий був чимось схожий на вашого батька?
— Не більше, ніж інші старі.
Мені здається, що я починаю розуміти його.
— Певне, ви таким чином хотіли подати приклад дітям, навчити їх шанувати батьків.
Він задумався. Здається, що я все-таки правильно зрозумів його вчинок. Справді, в цьому є щось від вищої логіки, яку я нещодавно осягнув.
Та він знову заперечливо похитав головою.
— Я нічим не можу віддячити вам. Хіба що порадою…
— Слухаю вас, — не приховую нетерпіння, навіть зменшую швидкість, щоб ліпше було чути.
— Не силкуйтеся оцінювати вчинки людей тільки з погляду логіки.
Дивна порада. Я мимоволі згадую слова: “Є на світі речі, важливіші від безсмертя…”
Ми виповстуємося з вогких ряден-хмар, пробиваємося крізь зграйку легеньких хмаринок. Тепер над нами сяють великі, мов перемиті, зорі.
Максим повертає голову, і його очі здаються мені великими і ясними, як дві зорі.
— Втомилися?
— Трохи, — відповідаю. Соромно безсмертному сказати не правду. Адже вираз на моєму обличчі, який він сприйняв за втому, це відбиток зовсім іншого почуття. Зовсім іншого…
СПРАВА КОМАНДОРА
Прохання звинуваченого
“Ну що ж, нехай увійде, — подумав Кантов. — Хай заходить. Однаково… Тільки дивно це звучить — слідчий-захисник…”
Ні традиційно пильного погляду. Ні багатозначності в твердо стиснутих устах. Ні того, ні іншого… Нема, нема, нема…
Слідчий-захисник зігнувся, інакше продірявив би головою стелю. Висота кімнати — близько чотирьох метрів.
“Він з отих, — думає Кантов і відчуває, як у ньому прокидається лють. — Я ніколи не вимагав особливої тактовності по відношенню до себе. Але в даному випадку вони могли б здогадатися…”
Густий голос, чітка вимова:
— Маєте до мене запитання?
— Прохання, — говорить Кантов. — Я маю прохання…
— Зрозумів. Вам призначать
— Що встигли вияснити у моїй справі?
Секунда мовчання. Але й вона була красномовною.
“Нічого втішного, — думає Кантов. — У цієї істоти реакції миттєві. Відповіла б одразу”.
— Перший випадок зареєстровано двадцять сьомого квітня у людини, з якою за дванадцять годин до того розмовляв ваш штурман.
Він відчув сумнів Кантова і змушений був розвіяти його:
— Встановлено точно.
Кантов пригадав екрани в дрібних цятках, блакитні краплини на хрестиках поділок. Одна камера очищення, друга, третя. Енергетичний душ, іонний, коніцинова ванна, магнітний фільтр. А за обшивкою корабля — зелені трави, що пахли лугом, що шуміли по-лісовому, голубе небо… Та він не випускав своїх хлопців, гнав їх з однієї камери в іншу… А тепер цей говорить… Якого дідька?
Кантов кинув гнівний погляд на двері, що зачинилися за гігантом. “Образився? Тим краще. Звик тут вирішувати за людей їхні справи…”
Роздратування заважало Кантову з’єднати факти в ланцюжки, а потім звести їх воєдино і подивитися, що вийшло. Він вимкнув кондиціонери, ногою відкинув крісло, готове послужливо вигнутися, щоб прибрати форм його тіла. Клацнув чотири рази підряд регулятором відеофону, спроектував зображення на стіну:
— Викликаю Раду.
Незворушне обличчя чергового. “Звично незворушне”, — думає Кантов. І хоч як стримується, голос звучить різкіше, ніж йому б хотілося:
— Прошу Раду призначити мені іншого захисника. Людину.
Певно, черговий сподівався почути саме це і підготував заперечення:
— Він теж називається людиною.
— Називається… — мимоволі повторив Кантов, надаючи слову іронічного звучання.
— Так, людина народжується, а не синтезується в лабораторії. Коли вас влаштовує така принципова відмінність — будь ласка (він промовив “принципова” таким же тоном, як Кантов — слово “називається”). Та коли ви скажете, що це машина, хоча в ній є і білкові деталі, то я відповім, що вона розуміє і почуває значно більше, ніж ми. І ще одна важлива обставина — цілковита об’єктивність…
“Він не злиться, — зрозумів Кантов. — Він тільки вдає злість, вважаючи, що так мене легше переконати”.
— Ви даремно образилися на Раду, — говорив далі черговий. — Справу про карантинний недогляд ведуть вісім слідчих-захисників. Шість з них займаються лікарями карантинного пункту, один — лікарем ракети і один — вами. Причому, на мою думку, — кращого слідчого не знайти.
“Хай ця істота розуміє і почуває, як ти висловився, більше нас. Та хіба я летів у космос заради нього? Заради нього сотні разів ризикував життям? Заради нього втратив свій час, а разом з тим рідних, друзів, сучасників? Так, сучасників — тільки тепер я по-справжньому зрозумів зміст цього слова. І ти хочеш, щоб після всього мене судив він?”