Зворотний зв’язок
Шрифт:
— Повернімось до мого прохання.
Лише на мить на обличчі чергового промайнула розгубленість.
— Про ваше прохання доповім Радь
Незаперечні факти
— Звати мене Павлом Петровичем.
Кантов міцно потис прохолодну кістляву руку і вперше за багато днів відчув себе певніше. Новий слідчий-захисник відразу ж сподобався йому. Худий і високий, як жердина, енергійна з підстрибом хода, швидкі різкі рухи. Такий, взявшись за справу, надаремне часу не гаятиме.
— Сідайте, —
Він хотів посунути крісло, але не встиг. Ледь подумав про це, як воно саме викотилося з ніші в стіні і, розправившись, зупинилося перед Павлом Петровичем.
“Бодай ви провалились, послужливі речі!” — в думці лайнувся Кантов. Іноді в кімнаті карантинного готелю він почував себе ніби безруким.
Павло Петрович впав у крісло, закинув ногу за ногу.
— Познайомився з вашим послужним списком, — сказав він і стрельнув очима в Кантова. — Переконався, що ви людина досвідчена.
Кантов не міг збагнути, яке значення вкладає захисник у слово “досвідчена”.
— Однак факти незаперечні. Ваш штурман помер від асфіксії-Т через півтора тижня після виходу з корабля. Через дванадцять годин по тому у лікаря, що його оглядав, з’явилися ознаки тієї ж хвороби. Саме так почалася епідемія.
Він замовк на кілька хвилин, чекаючи, чи не стане Кантов заперечувати. Зітхнув, зручніше вмощуючись у кріслі, і те догідливо змінило форму.
— Ракета пробула в приймальній камері супутника вісім днів. Три зайвих дні — на ваше прохання. Чому?
Павло Петрович дивився кудись у куток. Можливо, боявся помітити збентеження на обличчі Кантова.
— Ми вирішили ще раз пройти цикл очищення, — відповів Кантов.
— Вас щось турбувало?
— Ні.
— Значить, інтуїція?
— Лише перестраховка.
— Могло статися, що штурман не закінчив циклу?
— Не думаю…
“Штурман міг вийти з камери раніше, ніж спалахнула контрольна лампочка, — спало на думку Кантову. — Але ж потім ще була перевірка…”
Павло Петрович дістав з кишені відеофон, підкинув його кілька разів, потім двома пальцями пом’яв мочку вуха — його руки ніяк не могли вгамуватися.
“Він пройшов такий жахливий шлях у космосі, — думав Павло Петрович. — І ось результат: більшість добутої інформації застаріла, а самого командора звинувачують у тяжкому злочині. Хотілося б вірити в його невинність, але як інакше пояснити початок епідемії?” Сказав:
— Сьогодні, між іншим, великий футбол…
— Обов’язково подивлюся, — промовив Кантов і посміхнувся. — Давненько не бачив чогось подібного.
І по цій усмішці захисник зрозумів, як йому насправді.
“Я вам вірю”, — хотів сказати Павло Петрович, та не зміг збрехати. Вистрибнув з крісла, як з кабіни, і за старим звичаєм міцно потиснув руку підзахисному.
— Не турбуйтесь. Зроблю все, що зможу.
За кілька секунд ескалатор виніс його до під’їзду готелю. Павло Петрович озирнувся довкола і дістав кишеньковий відеофон. “Як там Надя?” — турбувала
Вранці у дружини з’явився мокрий з клекотом кашель. Так звичайно починалася асфіксія-Т. Кінчалась вона в дев’яноста восьми випадках із ста смертю.
Батько й син
— Добридень, Тату!
— Радий бачити тебе, Петре. Щось трапилось?
— А що могло трапитись?
Швидкий допитливий погляд кресонув спідлоба:
— Навчився хитрувати?
Зморщок біля очей на сухій шкірі — як тріщин на полотні старої картини. Іноді здається, що за тобою стежать очі портрета. Думає: “Йому лише два роки, а вже… Між іншим, якщо врахувати все, що записано в пам’яті, то йому тисяча чи десять тисяч літ…”
— Тату, я був у командора Кантова…
Думає: “І все ж дивні істоти, ці люди. Ось у Батька немає ні рентгенівського, ні гамма-бачення, ні телепатопідсилювачів, а він ніби читає мій стан. Іноді здається, що справа тут не тільки в досвіді”.
— Знаю. Від твоєї допомоги він відмовився.
— Так, Батьку. Він хоче, щоб його захищала людина, народжена природою.
— Ти образився?
— Ні. Але його справа дуже складна.
— Ти образився?
— В його справі потрібна цілковита об’єктивність.
“Чому він обманює?” — роздратування, що накопичилося за кілька днів, шукало виходу.
— Ти образився.
“І все ж навіть Батько не може зрозуміти… Зрештою, він не винен у тому”. Вголос:
— Образили його, Тату. Я відчуваю його біль.
— Але він не хоче, щоб ти втручався в його справи.
Роздратування все ще росло.
— Це не тільки його справа.
— Чого ти хочеш?
“Невже він знову уникне прямої відповіді?”
— Тату, дозволь мені побувати у вогнищі епідемії.
“Можливо, десь у блоках асоціацій виникли несподівані контакти? Надто багато емоціональності”.
— Для чого?
— Докази невинності командора Кантова треба шукати там.
Петро помітив, як затремтіли губи Батька, стримуючи слова, за якими потім довелося б шкодувати. “Він надто дратівливий сьогодні”. Петро легким зусиллям волі увімкнув органи гаммабачення. Уважно обдивлявся Батька, але одночасно думав і про Кантова, і про загадкового збудника хвороби:
“Гіпофіз Батька мерехтить фіолетовим світлом. Це ненормально. А причина? Запалення тканини довкола нервових волокон, що ведуть до гіпофіза. Треба дослідити, чи немає інших порушень?”
“Командора не можна звинувачувати в тому, що відмовив мені. Він — син свого часу. Та коли б я не допоміг йому, коли б я образився, моя вина стала б безмірною. Адже я можу дивитися збоку і знаю, який це має вигляд…”
“Мікробіологи повідомляли: збудник схожий на звичайного стафілокока, але в нього є джгутики. Джгутики — можливість самостійного пересування. У звичайних мікробів їх немає. Та чи це причина бурхливого перебігу хвороби?”