10 слів про Вітчизну
Шрифт:
– Ти де так довго був, Ромчику? Я замерзла нереально. Ми не спізнимося?
– Таксі довго викликав, ці поляки з їхнім Різдвом… Насилу додзвонився, а поки зумів пояснити… Оленко, випий чаю, я взяв тобі, аби зігрілася трохи.
– Давай-давай, дякую дуже. Добре, що ми без речей вирішили виїхати, правда? Зараз тягався б ти, мій бідненький, ще і з валізами, крім того, що зі мною.
– Оленко, припини, будь ласка.
– Ну добре, добре, не бурчи.
Сліпа дівчина обхопила долонями кришку термоса, яка слугувала за чашку, їй із грудей вирвався видих полегшення й задоволення.
– Господи, Ромцю, як же добре… Я цей чай іще навіть не пила, але мені від
Оленка зробила кілька дрібних ковтків, пробуючи гарячий напій на смак. З чашки парувало. Роман розпізнав запах лимона, подумав: «Певно, Аґнєшка дуже любить такий чай, якщо тягає його в термосі із собою в місті. Це ж незручно».
Варшава святкувала Боже народження, усе довкола вирувало і тремтіло, над містом літали птахи й ліхтарики, сніг мокро вгинався під ногами, а його Оленка поруч пила чай. «Кадр, вартий якогось гарного фільму», – подумав Роман і, як завжди в таких випадках, відчув гіркоту, бо його кохана цього всього не бачила та й навряд чи колись побачить. А Оленка вмить повеселішала, сьорбаючи Аґнєщин чай, і він, тримаючи її за талію, відчував, як вона легенько дрижить, мовби скидаючи із себе морозне повітря, і споглядав, як на щойно відвойованій у холоду шкірі проступають теплі пахкі квіти. Від таких думок Роману стало зовсім добре, і навіть те, що він збирається приховати дуже важливу інформацію, його практично не турбувало. Оленка вже пила чай жадібно, великими ковтками, можливо, обпікаючи горло і язик, хоча на морозі чай трохи вистигнув.
Біля них зупинилася машина. Світлий старий «опель», доволі пристойний на вигляд. За кермом сиділа Аґнєшка. Вона змовницьки кивнула головою Романові.
– О, та невже таксі приїхало? Слава Богу, бо я вже почала хвилюватися, – вигукнула Оленка й зробила кілька невпевнених кроків у напрямку машини.
Але Роман швидко взяв її під руку і впевнено повів далі. Рвучко відчинив дверцята, всадовив Оленку на заднє сидіння, а сам оббіг авто з іншого боку і зайняв друге вільне місце позаду. Аґнєшка одразу рушила, а Роман, повернувшись до своєї коханої, здивовано зауважив, що вона вже встигла задрімати, відкинувши голову назад. «Нічого собі, малу розморило. Аґнєшка мала рацію», – тільки й подумав він.
Авто проминуло браму, випірнуло з вузької вулички на святково вбрану площу перед замком, де якісь пару годин тому Роман з Оленою робили на прощання з Варшавою спільні фото. Аґнєшка ще кілька разів повертала і врешті виїхала на міст через Віслу.
Скільки себе пам’ятав, Роман завжди любив мости. Мало того, що його захоплював суто естетичний бік – стрункість і потужність цих споруд, надійність, яку вони випромінюють, та можливість поринути в ілюзію польоту над водною гладдю. Для нього це був одвічний символ злуки і згоди. Найвеличніший міст, який Роман бачив, з’єднував береги Дніпра, і не просто з’єднував, а стягував, наче вбита глибоко в землю сталева скоба, що не давала двом частинам України розповзтися в різні боки, а так-сяк тримала їх укупі. Звісно, ішлося не про один понтон чи віадук, швидше про цілу систему мостів, які скріплювали цей давній, мов сам світ, незагоєний поріз на тілі його країни грубими хірургічними нитками, від білоруських кордонів до самого Криму, що теж ледве тримався загальної купи, розхитуючись, наче маятник, на тонкій нитці Перекопу. Україна останнім часом справляла гнітюче враження, і якби не ці мости, які демонстрували, що на поточний момент усе більш-менш гаразд, то, схоже, з країни за якісь півроку втекли б усі адекватні люди.
Міст, яким їх везла зараз Аґнєшка, не викликав у Романа таких емоцій. Він аж ніяк не був певен,
Несподіваний розпач від розлуки з Україною вжалив сильно і точно. Роман відчув, як м’язи лиця самі собою збираються в болісну гримасу, і якісь півхвилини навіть не міг опанувати цю мімічну судому. Біль закам’янів, вчепився в його шкіру, але невдовзі відпустив. Роман знову спокійно вдивлявся в чорноту за вікном машини.
А під ними справді панувала чорнота. Міст був довгий і добре ілюмінований, але зимова вечірня Вісла випромінювала таку магічну темінь, що світло згори розчинялося в ній і на поверхні води виднілося тільки ледве помітне розмите сяйво. На іншому березі, до якого вони швидко наближалися, несподівано виросли готичні контури костелу, підсвічені вогнями, і тепер летіли на них, залишаючись, утім, трохи праворуч.
Роман поглянув на Оленку – та, схоже, міцно спала, пригорнувшись до його плеча. Він провів пальцями по її щоці. Щока була тепла – мала вже зігрілась і тепер виливала в цей сон не холод, а втому останніх днів, проведених у дорозі. Роман усміхнувся. Він завжди був зворушений, коли спостерігав, як спить Оленка. І навіть присутність у машині сторонньої жінки, яка час від часу дивилася на них у дзеркало заднього виду, і, хоча й мовчала, але все бачила, не завадила Романові трошки нахилитися й легенько поцілувати Оленчиного носа.
Міст скінчився, Аґнєшка повернула праворуч і, проїжджаючи біля костелу, який тепер здавався таким високим, що роздряпував гострими шпилями чорне небо, тихо кинула на заднє сидіння:
– Це вже Прага.
– Гарно тут, – подивившись у вікно, промовив Роман.
Полька нічого не відповіла, а тільки додала газу, і шурхіт коліс її «опеля» об асфальт став вищим на кілька тонів і значно рівнішим. Від цього монотонного звуку Романові також захотілося спати. Після юрмищ людей у центрі Варшави вулиці Праги здавалися зовсім безлюдними, ніби вимерлими. Лише подекуди траплялися невеличкі компанії, але й ті, судячи з усього, збиралися якомога швидше залишити вулицю й провести вечір у тихому сімейному колі.
Крізь вікна машини було видно, що знову почав падати сніг. Аґнєшка увімкнула двірники, але майже відразу несподівано зупинила машину й витягла ключ із замка, заглушивши двигун.
– Усе, ми приїхали, – повідомила вона.
Роман вийшов із машини й роззирнувся навкруги. Вони стояли під кількаповерховим будинком на доволі чистій і галасливій вулиці. Аґнєшка відчинила йому дверцята автомобіля, Роман витяг звідти Олену і взяв її на руки.
– Ходімо, – покликала його полька, зникаючи в прямокутному вході до подвір’я.
Роман слухняно рушив слідом, легко несучи на руках Оленку, усміхнувшись про себе мимохідь згаданій фразі про те, що «кохання носити легко». Увійшов до притриманих Аґнєшкою дверей під’їзду й піднявся за нею на третій поверх. Полька зупинилася на сходовій клітці, попорпалася в торбинці. За мить із легким брязкотом вихопила звідти ключ на широкому кільці, тричі провернула його в замку (Роман відзначив для себе аж три повороти, такого він досі не зустрічав). Хрипко проспівали дверні петлі, і гості з господинею нарешті увійшли.