10 слів про Вітчизну
Шрифт:
Вимикач у передпокої клацнув намарно, залишивши гостей у темряві, яка після добре освітлених вулиць, до того ж засипаних снігом, здавалася в’язкою й несподіваною. Аґнєшка щось буркнула собі під носа і впевнено рушила вглиб квартири, на ходу акуратно посунувши з проходу якісь речі. За кілька секунд клацнув інший вимикач, і в коридор виплеснулося жовте світло з кімнати ліворуч.
– Романе, ходи сюди, – гукнула хазяйка.
Той обережно проніс до кімнати Олену і вклав на канапу, яку Аґнєшка щойно накрила ковдрою. Дівчина миттю повернулася уві сні на бік, лицем до стіни, і тихенько засопіла. Полька прочинила дверцята шафи поруч, дістала ще
– Тобі подобається, – з усмішкою констатувала Аґнєшка, перехопивши його погляд.
– Так, подобається. Тут затишно, – відповів Роман. – Слухай, може, допомогти чимось?
– Та ні, чай я сама заварю, сиди.
Аґнєшка вправно поралася біля плити. Налила воду до невеличкого старого чайника, поклала в нього цукор і заварку, дістала із сумочки лимон, швидко нарізала половину, вкинула туди ж, до чайника. Рухи її були плавними і вмілими, вона наче танцювала, готуючи чай. Роман аж задивився на неї. Тобто лише цієї миті зрозумів, що задивився, бо очей з Аґнєшки не спускав іще від моменту, коли вона зупинила авто під будинком. Розглядав зачіску, спостерігав за руками, намагався роздивитися риси обличчя, але поки що вона переважно була відвернута, тож він більше свердлив поглядом спину і плечі. Полька справляла приємне враження.
Нарешті чайничок закипів, і вона підсіла до столу просто навпроти Романа. Розлила гарячий напій по чашках, не встаючи зі стільця, запустила руку до вази з цукерками, набрала їх повну жменю й поклала на стіл.
– Пригощайся, – кивнула Романові.
– Дякую, Аґнєшко… – Він узяв одну цукерку і з шелестом її розгорнув. – Не варто було готуванням чаю перейматися, думаю, у тебе і без нас на сьогодні є справи. А якщо хотіла пригостити, то могли напитися чаю з термоса, він же майже повний. Оленці дуже сподобався, до речі.
– Ні, не можна було, – заперечила Аґнєшка. – Він зі снодійним.
– Що?! – аж подавився Роман.
Його стілець із гуркотом посунувся вбік, а тінь випросталася по діагоналі на всю кахляну підлогу. Роман зірвався був у бік кімнати, де спала Оленка, але Аґнєшка заспокійливим жестом зупинила його.
– Романе, сядь. Давай поговоримо.
– Хулі з тобою говорити, ти Олену снодійним накачала!
– Я тебе ще раз прошу, не лайся. Це моє снодійне, нічого не буде твоїй Олені.
– А чому я маю тобі довіряти? – спитав Роман.
– А хоча б тому, що ти зараз повністю від мене залежиш. Це велике щастя – довіряти тому, від кого залежиш. Тому краще довіряй.
– Добре, припустимо. Що далі?
– Для початку сядь.
Роман усупереч своєму гніву послухався й присів на краєчок щойно залишеного стільця. Вовком дивився на Аґнєшку, почуваючись загнаним звіром. «У
– Послухай мене, будь ласка. Снодійне в чаї потужне, але шкоди ніякої не завдасть, Олена буде почуватися свіжою й сильною. Якщо вона випила повну чашку, то проспить, певно, аж до ранку. І замість того, аби драматично сплескувати руками, подякував би, що я тобі організувала стільки часу, аби ти міг придумати, як пояснити Олені все, що з вами сьогодні сталося.
– Вона мене й так зрозуміє.
– І це добре.
Аґнєшка ще хвилину помовчала. Роман вивчав її напруженим поглядом, дивився, як легенько тремтить нижня губа, як пальці то переплітаються, то розгладжують светр, то нервово хапають запальничку, яку вона кілька хвилин тому витягла з торбинки, забувши, втім, дістати сигарети. Явно хотіла щось сказати, але не наважувалася. Роман почувався, як у пастці.
– Навіщо ти носиш із собою снодійне? – запитав і за кілька секунд додав: – Та ще й у чаї…
– Воно не в чаї. Я просто вкинула туди кілька пігулок. Я погано засинаю, вживаю снодійне. Ніколи не знаю, де ночуватиму, тому завжди маю із собою кілька таблеток. Ну, і сьогодні – улюблений гарячий чай у термосі, бо ж зимно. І, крім того, дуже допомагає, якщо хтось на якійсь вечірці чи ще десь намагається мене звабити всупереч моєму бажанню. Пропонуєш йому випити, дурник ввічливо погоджується і за кілька хвилин спить, наче немовля, бо я встигаю вкинути снодійне в його питво. Вечір не зіпсовано.
– Ага, зрозуміло.
Роман не знав, що говорити далі. Він завмер і затих, щоправда, тиша ця була рішучою, ба навіть загрозливою. Відчував, що здатен на все, дослівно на все, якщо треба буде вибитися разом з Оленою з цієї пастки.
– Добре. Я бачу, ти заспокоївся. – Вона підвела очі і тепер дивилася на його розбиту губу. – Як ти ставишся до літератури?
– По-різному. До гарної добре, до поганої погано, – відповів Роман, дещо заскочений цим запитанням. – Я взагалі-то не пам’ятаю, коли востаннє книгу в руках тримав.
– А чого так?
– Ну, – почав пояснювати він, – турбота про Олену забирає дуже багато часу й зусиль. Я можу дозволити собі читати лише трохи, та навіть на оце «трохи» сил не вистачає. У моєму становищі легше й приємніше слухати музику. Це вимагає значно менше зусиль. А навіщо тобі це взагалі? – насторожився хлопець.
– Ага, зрозуміло. А до письменників як ти ставишся? – поцікавилася Аґнєшка, проігнорувавши запитання.
– Не знаю особисто жодного письменника.
– Я – письменниця, – повідомила вона, іронічно усміхнувшись.
– Ти?
– Я.
– Мені здається, що письменники доволі підступні й підлі.
Аґнєшка сіла на підлогу біля тієї тумби з ножами, засміялася, відкинувшись на стіну. Ця мила молода жінка з красивими руками, доволі турботлива й добра, з чудовим лагідним сміхом, аж ніяк не в’язалася в Романовій уяві з тим, що вона взяла і ось просто так, без жодних вагань і сумнівів, напоїла його кохану якоюсь хімією.
– Чого ти смієшся? – насуплено поцікавився Роман.
– Я не підла. Олені справді треба було добряче поспати, а тобі – добряче подумати.