10 слів про Вітчизну
Шрифт:
– Над чим думати?
– Власне, я маю до тебе дуже серйозну розмову.
– Яку серйозну розмову? Ми й години не знайомі, – із неприхованим сарказмом запитав він.
– А поза тим ти вже сидиш у мене вдома, правда? Ще й п’єш чай у мене на кухні.
Роман, не знайшовши, що на це сказати, знизав плечима.
– Більшість тем для серйозних розмов виникають між людьми навіть не протягом першої години, а в перші п’ять хвилин знайомства. Усе, що надалі між ними відбувається, – це наслідок початкового
– Гаразд, припустимо, що це так. І яка серйозна розмова в тебе виникла до мене? – Не зовсім розмова, швидше пропозиція. Але давай, може, ти поставиш кілька запитань, аби переконатися, що мені можна довіряти? Думаю, тобі є що спитати.
Роман замислився, нарешті знову нормально всівся на своєму стільці, зробив кілька ковтків із чашки й підсумував:
– Хм, я навіть не знаю… Припустимо, я повірю, що Олені не буде ніякої шкоди від того чаю… Тоді наразі мене найбільше цікавлять лише два запитання.
– Які?
– По-перше, чи ти й мені не вкинула снодійного або ще якої отрути до чаю? А по-друге, звідки ти так гарно знаєш українську? Чи у вас тут, у Польщі, усі говорять українською?
Аґнєшка винувато поглянула на нього й трохи зам’ялася.
– Ну не кидала я тобі снодійного, годі вже! А з українською все елементарно: маю трохи українського коріння – бабуся звідти. Крім того, якось була півроку прожила у Львові і трохи перекладаю знайомих українських письменників. Тому маю невеличку практику.
– А решта поляків української не знають?
– Думаю, певна кількість знає, але це не є традиційним чи необхідним для поляка знанням. Гадаю, більшість хіба окремі слова на слух розрізнить. А ця ваша кирилиця для них мало відрізняється від китайських ієрогліфів.
– Ну дякую!
– Вибач, але так є. Думаю, я не надто помиляюся.
– Ясно. Мене в якийсь момент думка відвідала, що у вас тут більше людей говорять українською, ніж у самій Україні.
– Знаю, знаю я ці ваші проблеми, – зі співчуттям сказала Аґнєшка. – То що, все? Українська в моєму виконанні тебе вже не дивує?
– Ні. Дивує лише, як ми так зустрілися, – усміхнувся Роман.
– Оооо, як це банально! Романе, кожен чоловік говорить це кожній жінці, яка йому хоч трохи подобається, думаючи, що це її зворушить.
– Нічого подібного! – запротестував був він, але Аґнєшка перервала його жестом.
– Добре, це неважливо. Важливо ось що: скажи, які твої подальші плани? Що думаєш робити далі, як розгрібатися?
– Нууу, – протягнув Роман, – перечекаємо свята з Оленою, потім звернуся до посольства, нехай нас хоча б додому відправлять. Олені завтра все розповім. Усе, до Нового року планів більше нема.
Аґнєшка продовжувала пити чай, водночас не спускаючи очей із Романа, якому аж незручно стало під тим поглядом. Врешті зважилася:
– Послухай тепер мою
– Давай, – із сумнівом відгукнувся він.
– Ви залишаєтеся жити тут, скільки вам заманеться. Візи у вас є, документи в порядку? Ось хоч на всі півроку залишайтеся, це не проблема. Але за єдиної умови – ми з тобою час від часу будемо проводити день наодинці й багато говорити. Я напишу про тебе книгу.
– Маячня, – знову звівся на рівні ноги Роман.
– Ані краплі не маячня, – парирувала Аґнєшка. – Ця квартира вільна, вас ніхто не чіпатиме.
– Ти тут не живеш? – поцікавився він.
– Ні. Лише раз на тиждень заїжджаю пил протерти й глянути, чи взагалі все в порядку. Я серйозно тобі кажу. Якщо ти з цієї вашої чоловічої пихи турбуєшся про гроші – не варто, з вас нічого не візьму й навіть платитиму тобі за наші розмови. Вважай, що ми підпишемо контракт на серію інтерв’ю.
– Аґнєшко, ти сама себе чуєш? – здивовано випалив Роман, якому не вірилося, що він правильно розуміє рідну мову в устах цієї дивної польки.
– Я сумніваюся, що ти мене чуєш. Я даю вам гроші лише за те, що ти час від часу говоритимеш зі мною. Даю вам помешкання на будь-який час, на який захочеш, і нічого з вас не вимагаю. Крім того, подумай про Олену. Ви ж не просто так виїхали з України, – майже констатувала Аґнєшка.
– Чому ти так думаєш? – заскочено спитав він.
– А як інакше? Документи при вас, але речей із собою нема, ти казав лише про невелику торбинку з грошима й мобільним. Очевидно, що так їдуть, прагнучи почати життя з нуля. Так?
– Нехай так, – неохоче погодився Роман.
– Не здивуюся, якщо вам нема куди повертатися. А навіть якщо і є, то я чула, що з Європи до колишнього СРСР добровільно повертаються лише божевільні й змучені розлукою з Вітчизною люди, що, власне кажучи, мало не тотожні поняття.
Роман здивовано замовк, обдумуючи те, про що вони говорили. Її пропозиція мала частку раціоналізму й логіки, але переступати через себе, а тим більше через свою гордість, йому завжди було важко. Погодитися на таку інтригу, – жити чужим коштом у чужій країні, – у цьому відчувалося щось таке несправжнє й неймовірне, що мимоволі викликало неабияку підозру.
З другого боку, Аґнєшка, навмисне чи ні, поцілила в яблучко: вони з Оленою залишили Україну після осінніх виборів, як найбільш легкодухі матроси наввипередки тікають із корабля, коли той отримав першу тріщину в борту. При цьому продали все, що мали, і тепер у разі повернення мали б надовго сісти на голову батькам. А це – ще більший удар по гордості, аніж жити тут на умовах, запропонованих Аґнєшкою. Але щось у цьому плані йому серйозно муляло, навіть чоло наморщив, думаючи. Полька спостерігала цю мімічну гру на його обличчі й врешті-решт не витримала: