100 чарівних казок світу
Шрифт:
Суп був чудовим на смак. Він пахтів травами та прянощами, був кисло-солодкий і дуже міцний.
Коли Якоб доїдав останні краплі цього чудового супу, морські свинки запалили арабські пахощі, і кімнатою попливли синюваті клуби диму. Запах п'янив хлопчика, і нарешті він заснув на дивані старої.
Йому снилося, ніби стара зняла з нього одяг і начепила на нього білячу шкурку. Тепер він міг, як білка, стрибати й лазити. Він дружив з іншими білками та морськими свинками і служив із ними в старої. Спершу він мав змащувати олією й натирати до блиску кокосові шкаралупи, які баба
Приблизно за рік, снилося йому, він мав іще з кількома білками ловити порошинки в сонячних променях і просіювати їх крізь тонесеньке волосяне сито. Стара вважала порошинки найніжнішою річчю на світі, і хліб для неї пекли з порошинок.
Іще за рік його було переведено до слуг, які збирали старій воду для пиття. Білки, і з ними Якоб, мали вичерпувати шкаралупками лісових горіхів росу із троянд, і саме вона слугувала старій питною водою. А оскільки пила стара дуже багато, робота у водоносів була важка.
За рік його приставили обслуговувати будинок. Його обов'язком було утримувати в чистоті підлогу. А що підлога була зі скла і будь-яка цяточка на ній впадала в око, робота ця була зовсім не легка. Доводилося терти підлогу щітками і, прив'язавши до ніг старі сукнинки, ковзати на них по кімнаті.
На п'ятий рік його нарешті перевели на кухню. Це було почесне місце, отримати яке можна було лише після тривалого випробування. Якоб почав там кухарчуком і, дослужившись до старшого паштетника, набув такої надзвичайної майстерності й такого досвіду в усіх кухонних справах, що сам собі дивувався. Найскладніші страви, паштети з двохсот складників, супи відразу з усіх трав, що ростуть на землі, – усе він умів готувати швидко та смачно.
Так на службі в старої минуло сім років.
І от одного разу вона наказала йому обпатрати курочку, начинити її травами й засмажити до свого приходу. Якоб зробив це за всіма правилами мистецтва: скрутив курочці шию, обдав її окропом, спритно обскуб, тоді пошкріб шкіру, щоб та зробилася гладенькою й ніжною, і вичинив її. Потім він почав збирати трави для начинки. Але в коморі, де зберігалися трави, він помітив цього разу стінну шафку з напіввідчиненими дверцятами, якої ніколи досі не зауважував. Хлопець із цікавістю підійшов ближче, і в шафці виявилося багато кошичків, від яких ішов сильний приємний запах. Він відкрив один із них і знайшов травку якогось особливого вигляду й кольору. Листя і стебла були синювато-зелені, а квітка маленька, вогненно-червона з жовтою облямівкою. Він уважно роздивився квітку, обнюхав її, і виявилося, що квітка ця виділяє той самий духмяний запах, яким колись пахнув йому зварений старою суп. Але запах був такий духмяний, що Якоб почав чхати, чхав усе дужче й нарешті прокинувся.
Лежачи на дивані старої, він здивовано роззирнувся довкола. «Бувають же такі яскраві сни! – сказав він собі. – Ладен заприсягтися, що я був нещасною білкою, товаришем морських свинок, але при цьому великим кухарем. Ну й посміється ж мати, коли я все їй розповім! Але, напевно, вона й посварить мене за те, що я заснув у чужому домі, замість того, щоб допомагати їй на ринку».
Із цими думками він підвівся, бажаючи піти. Усе тіло
Коли він прийшов на ринок, мати сиділа на своєму місці і в кошику в неї було ще досить багато овочів, отже, спав він недовго. Але йому здалеку здалося, що вона дуже засмучена: вона не закликала покупців і сиділа, підперши голову рукою.
Нарешті він набрався духу, підкрався до неї ззаду, лагідно поклав руку їй на плече і сказав:
– Матінко, що з тобою? Ти сердита на мене?
Жінка обернулася до нього й одразу відсахнулась.
– Чого тобі треба, гидкий карлику? – вигукнула вона. – Іди геть! Терпіти не можу таких жартів.
– Та що з тобою, матінко? – спитав Якоб злякано.
– Іди своєю дорогою! – сердито відповіла Ганна. – У мене ти нічого не заробиш своїм кривлянням, бридка потворо!
«Далебі, Бог відібрав у неї розум!» – подумав хлопчина.
– Схаменись, мила матінко, я ж твій син, твій Якоб.
– Погляньте-но на цього гидкого карлика! – звернулася Ганна до сусідки. – Він сміється з мого горя. Безсовісний!
Тут сусідки почали на всі заставки лаяти його за те, що він сміється з горя бідолашної Ганни, у якої сім років тому вкрали красеня хлопчика, і грозитися, що коли він не забереться, вони накинуться на нього й подряпають.
Бідолашний Якоб не знав, що йому про все це й думати. Адже він трохи поспав і повернувся, а мати й сусідки кажуть про якісь сім років! І називають його бридким карликом!
Очі його наповнилися слізьми, і він засмучено подибав до хижі, де шевцював його батько. Дійшовши до шевцевої халупи, він став біля дверей. Майстер був такий зайнятий роботою, що не помітив його. Але, випадково глянувши потім на двері, він упустив на підлогу черевик, дратву та шило і скрикнув:
– Боже мій, що це?
– Доброго вечора! – сказав Якоб, заходячи в лавку. – Як вам живеться?
– Погано! – відповів батько, не впізнаючи Якоба. – Справа в мене перестала йти на лад. Я старішаю, а підмайстер мені не по кишені.
– Хіба ви не маєте сина, який міг би допомагати вам у роботі? – спитав Якоб.
– Мав я сина, звали його Якоб, зараз це був би хлопець двадцяти років, який іще й як зміг би мені допомагати. Уже в дванадцять років він був послужливим та спритним і на ремеслі вже знався, та й із себе був гарний. Він приманив би мені таких замовників, що я скоро перестав би лагодити дрантя, а шив би тільки нове взуття!
– Де ж він? – із тремтінням у голосі спитав Якоб.
– Бог знає, – відказав той. – Сім років тому його вкрали в нас на ринку. Пам'ятаю, як дружина прийшла додому з плачем і кричала, що чекала на хлопчика весь день, скрізь шукала його й не знайшла. Прийшла на ринок якась потворна баба й купила стільки, що їй самій не донести. Моя дружина послала з нею нашого хлопчика і більше його не бачила. Ми оголосили про зникнення, ходили по будинках, розпитували. Усе марно. І ту жінку теж ніхто не знав. Але одна старезна баба сказала, що це була зла фея Травознайка, що раз на п'ятдесят років приходить до нашого міста на закупи.