100 чарівних казок світу
Шрифт:
Вона хотіла була нагадати їм, що її потворність – це не її провина, а їхня, але вона мала дуже добре серце, тож не стала цього робити, а лише в сльозах покинула палац.
Якось, гуляючи лісом, вона побачила величезну зелену змію, яка, підвівши голову, сказала їй людським голосом:
– Доброго ранку, Дораґлі! Не сумуй. Подивися на мене. Я набагато потворніша за тебе. А колись була привабливою.
Дораґлі дуже злякалася і побігла додому. Кілька днів вона боялася виходити з дому, але одного вечора, утомившись від одноманітності палацових кімнат, вона вийшла прогулятися берегом. Підійшовши до моря, вона побачила розкішний маленький
– Дораґлі, якщо ти не відмовишся від допомоги бридкої змії, я зможу врятувати тобі життя і повернути красу.
– Краще я помру, – сказала Дораґлі, адже над усе на світі вона боялася змій.
Ні слова не сказавши, змія зникла у хвилях.
«Це зелене чудовисько наганяє на мене жах. Я вся тремчу від страху, коли бачу ці очі і жало, яке стирчить з її жахливої пащі. Краще я загину, ніж довірю їй своє життя. Але чому вона переслідує мене? І як вона навчилася говорити?» – подумала Дораґлі.
Цієї миті вітер доніс до неї слова:
– Принцесо, не будь жорстокою з зеленою змією. Вона може тобі допомогти навіть у тому, в чому ти й не думаєш. Дозволь їй зробити це.
Тим часом налетів різкий вихор, погнав човен на рифи і, розбивши його вщент, стих. Дораґлі схопилася за якусь дошку. І раптом вона з жахом зрозуміла, що тримається не за уламок човна, а за шию зеленої змії. Через якийсь час вони підпливли до скелі, і змія, висадивши Дораґлі на сухе, зникла у хвилях. Дораґлі, сидячи сама на скелі, плакала, примовляючи: «Я врятувалася від бурі, але тут я напевно помру».
Надходив вечір. Видершись на верхівку скелі, Дораґлі прилягла і незабаром заснула. Уві сні їй чулася найчудовіша музика, яку вона коли-небудь могла чути. «Який прекрасний сон», – подумала Дораґлі і, потягнувшись, розплющила очі. Але як же вона здивувалася, коли несподівано побачила навколо себе не море і не скелю під собою, а ліжко, зроблене з різьбленого дерева, що стояло в ошатній золотій залі.
– Що це зі мною і де я? – не могла вийти з дива Дораґлі.
Несподівано вона почула, як хтось легенько постукав у двері. Вона підійшла й відчинила їх. На порозі було багато маленьких лялечок, живих, як звичайні люди. Вони були завбільшки з долоню, але сміялися і розмовляли, як люди. Лялечки привіталися з Дораґлі і висловили надію, що їй сподобалося в їх чудовому королівстві.
– Наша дорога госте, – сказала найменша лялечка, – наш великий король наказав, щоб ми зробили ваше перебування тут якомога щасливішим. Тому ми до ваших послуг.
Вони повели Дораґлі в сад, де показали їй розкішний басейн. Поряд із басейном вона побачила два великі стільці.
– Чиї це? – запитала вона.
– Один короля, – сказали лялечки, – а другий – ваш.
– А де ж сам король? Я його не бачу, – сказала Дораґлі.
– Він
– А в нього є дружина? – поцікавилася Дораґлі.
– Ні, – відповіла лялечка. – Він іще не зустрів свою мрію.
Викупавшись у басейні, Дораґлі вбралася в розкішні шати, які принесли їй лялечки. її зачіску прикрасили коштовними самоцвітами. Дораґлі була щаслива. Уперше в житті вона почувалася як справжня принцеса.
Непомітно пролетів тиждень. Дораґлі була щаслива, лялечки теж. Вони полюбили її за добре серце. Якось уночі, лежачи в своєму ліжку, вона міркувала, що ж буде далі. Вона почувала себе чомусь все одно самотньо.
«Це тому, що не знаєш кохання, – відповів її думкам голос згори. – Справжнє щастя приходить тільки до люблячих людей».
– Хто з лялечок розмовляє зі мною? – поцікавилася Дораґлі.
– Це не лялечка. Це я, володар усіх цих земель, моя люба. І я кохаю вас усім своїм серцем.
– Король кохає мене? – запитала вражена Дораґлі. – Ви, напевно, сліпі. Я потворніша за всіх монстрів на світі.
– Ні, я чудово бачу вас, і все ж наполягаю, що ви найгарніша дівчина на світі.
– Ви дуже великодушні, – сказала Дораґлі. – У мене немає слів.
Невидимий король більше не озивався цієї ночі. Наступного дня Дораґлі запитала лялечок, чи не повернувся з полів битв король, і їхня відповідь: «Ще ні», дуже її здивувала.
– А він молодий і гарний? – запитала вона.
– Так, – відповіли лялечки. – І ще він дуже уважливий. Він повідомляє нам новини про себе щодня.
– Але чи знає він, що я тут?
– Авжеж, він знає про вас усе. Щогодини скороходи доставляють йому докладний звіт про ваше перебування в його королівстві.
З того часу, як тільки їй ставало самотньо, Дораґлі одразу чула голос невидимого короля. Він завжди говорив їй приємні і ніжні слова. Одного разу вночі, прокинувшись, вона побачила поряд зі своїм ліжком туманний силует. Вона подумала, що це одна з лялечок охороняє її сон, і простерла руку, намагаючись доторкнутися до постаті. Раптом хтось почав цілувати її руку, і кілька сльозинок пролилося на неї. Дораґлі зрозуміла, що це невидимий король.
– Чого ти хочеш від мене? – запитала вона. – Як я можу покохати тебе, якщо ніколи не бачила твого обличчя?
– Моя люба принцесо, – відповів невидимий король. – Річ у тому, що я не можу показати тобі свого обличчя. Зла стара чаклунка, яка так жорстоко вчинила з тобою, наклала на мене семирічне закляття. П'ять років уже минуло, залишилося два роки. І якщо ти зараз погодишся одружитися зі мною, вони будуть найщасливішими в моєму житті.
Зворушена добротою і шляхетністю невидимого короля, Дораґлі щиро покохала його і дала згоду взяти з ним шлюб. При цьому вона обіцяла, що не намагатиметься побачити його, поки не минуть ці нещасливі два роки.
– Річ у тому, моя кохана, – сказав невидимий король, – що коли ти зламаєш свою обітницю, то з цієї миті сім років закляття почнуться знов. А якщо ти дотримаєш обіцянки, то я через два роки постану перед тобою найгарнішим чоловіком на світі й ти теж станеш найпрекраснішою з королев, оскільки й до тебе повернеться твоя краса, відібрана злою чаклункою.
Дораґлі пообіцяла йому бути терплячою і недопитливою, і незабаром вони одружилися. Але якось уночі вона поставила біля свого ліжка лампу, і, коли король підійшов до її ліжка, світло впало на його обличчя. О жах! Це був зовсім не король, а величезна зелена змія.