20 000 льє під водою
Шрифт:
Глянувши на нього, я мимохіть почувся убезпеченим і ладен був провіщати нам щасливу розв'язку.
Я не міг визначити, скільки йому літ, — тридцять п'ять чи п'ятдесят. Його високий зріст, ясне чоло, рівний ніс, чітко окреслені вуста, чудові зуби, вузька рука з довгими, як то кажуть хіроманти, чисто «психічними» пальцями — все це свідчило за душу величну й палку. Він являв, сказати б, уособлення найсвітлішої вроди, якої мені досі не випадало бачити. Надто прикметні його широко поставлені очі, що могли враз осягнути чверть обрію. Ця властивість — як довідавсь
На обох незнайомцях були берети з хутра морської видри, морські чоботи з тюленячої шкіри й убрання з якоїсь незвичайної тканини, що легко облягала стан і зовсім не сковувала рухів.
Вищий, — певне, капітан судна — оглянув нас дуже пильно, не зронивши жодного слова. Тоді повернувся до свого супутника й заговорив невідомою мені мовою. Це була дзвінка, милозвучна, плавна мова з багатими комбінаціями енергійних голосівок.
Другий хитнув головою, докинув кілька слів тією ж дивною мовою й допитливо глянув на мене.
Я відповів по-французькому, що не розумію його; але й він, мабуть, нічого з моєї відповіді не втямив. Становище ускладнювалось.
— А хай би пан професор розповів їм про все, що з нами трапилось, — мовив до мене Консель. — Гляди, ці пани хоч щось уторопають.
Я почав свою оповідь, намагаючись вимовляти кожне слово якомога виразніше. Назвав наші імена, повідомив, хто посідав яке становище на судні, і, додержуючи усіх приписів доброго тону, освідчився професором Аронаксом, а далі рекомендував і мого слугу Конселя та гарпунера містера Неда Ленда.
Чоловік із добрими, лагідними очима слухав мене уважно, спокійно, навіть поштиво. Проте обличчя нічим не показувало, що він мене зрозумів. Коли я скінчив, він не озвався жодним словом.
А може, заговорити до них англійською? Може, вони все-таки розуміють мову, що стала мало не повсюдна? Я знав її, як і німецьку, майже вільно читав, але розмовляти добре не міг. А за такої оказії найперш і доконче треба, щоб тебе зрозуміли.
— Ну, а тепер ви, — мовив я гарпунерові.— І ви, Неде Ленде, як щирий англосакс, заговоріть до них англійською мовою, ану ж вам більше, ніж мені, поталанить.
Нед, не надто проханий, тут же заходився переказувати те, що я оце розповів, тільки на свій штиб. Канадець з притаманним йому характером говорив аж надто запально. Він обурювався з нашого ув'язнення, що було здійснене, всупереч людському праву, питав, за яким законом тримають нас тут, грозив позиватися з тими, хто свавільно кинув нас до в'язниці, шаленів, вимахував руками, репетував і кінець кінцем промовистим жестом показав, що ми гинемо з голоду.
Гарпунер, як не дивно, досяг не більших успіхів, аніж я. Незнайомці й бровою не ворухнули. Вочевидь, вони не знали мови Араго 22так
Спантеличений тим, що ми марно вичерпали свої філологічні ресурси, я вже не міг дати собі жодної ради; аж раптом озвався Консель:
— Коли пан професор дозволить, я ще заговорю до них німецькою.
— О! Невже ти тямиш по-німецькому? — вигукнув я.
— Як і всякий фламандець, коли дозволить пан професор.
— Ще б пак! Це мене дуже тішить. Починай, голубе!
І Консель спокійно, як і звикле, розповів втретє всі наші перипетії. Та хоч він говорив, як справжній оратор — вишукано й проречисто, — німецька мова також не мала успіху.
Нарешті, доведений до краю, я взявся поновити в пам'яті все, що залишилося від моєї початкової науки, та й заходився витлумачувати наші митарства латиною. Цицерон 24заткнув би собі вуха й вигнав би мене на кухню, але я таки розповів геть усе.
Та й ця остання спроба була марна. Обидва незнайомці, перекинувшись кількома словами своєї незбагненної мови, вийшли, навіть не підбадьоривши нас яким-небудь жестом, зрозумілим у всіх країнах світу. Двері за ними зачинилися.
— Яка підлота! — вигукнув Нед Ленд, десь уже вдвадцяте вибухнувши гнівом. — Подумати тільки! До них говорять і французькою, й англійською, й німецькою, і навіть латиною, а ці іроди хоч би пристойності ради бевкнули щось у відповідь!
— Вгамуйтеся, Неде, — мовив я до охижілого гарпунера, — гнівом нічого не зарадиш.
— Та ви знаєте, пане професоре, — товк своєї наш розлючений супутник, — що в цій залізній клітці можна отак і з голоду сконати?
— Ба! — розважливо мовив Консель. — До цього ще далеко.
— Друзі,— мовив я, — не треба падати у відчай. Ми перебували ще в більшій притузі. Не кваптеся, будь ласка, складати якоїсь думки про капітана й команду цього судна.
— У мене вже склалася думка, — прохопився Нед Ленд. — Це шахраї!
— Гаразд! А з якої вони країни?
— З країни шахраїв!
— Мій любий Неде, такої країни на глобусі немає; до того ж визначити, якої національності ці люди, — нелегке діло. Що вони не англійці, не французи, не німці — це певно. Одначе мені здається, що капітан та його помічник народились під низькими широтами. Вони скидаються на жителів півдня. Але іспанці вони чи турки, араби чи індуси — з їхнього вигляду сказати важко. Що ж до їхньої мови — вона зовсім не збагненна.
— Яка то прикрість не знати всіх мов, — втрутився Консель. — От би запровадити всюди одну мову!
— Що з того! — відповів Нед Ленд. — Адже ж у цих людей своя мова, навмисне вигадана, аби тільки мучити добрих людей, яким і так живіт з голоду запався. Варто людині тільки відкрити рота, поворушити щелепами, пожувати й поплямкати — і в будь-якій країні збагнуть, чого їй хочеться. Заговори такою мовою в Квебеку чи в Паумоту, в Парижі, будь-де в світі — і всім ясно: «Я голодний! Дайте їсти!»