20 000 льє під водою

Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль

Про те, що ми вже проминули Карпатос — один із островів Спорадської групи, — я довідався від капітана Немо: показавши пальцем точку на карті, він процитував Вергілієвого вірша:

Est in Carpathino Neptuni gurgite vates Coeruleus Proteus… ⁶¹

Справді, це було володіння міфічного Протея, старого пастуха Нептунових табунів, — нинішній острів Скарпанто, що лежав між Родосом і Критом. Крізь шибу в салоні я бачив саме його гранітне підніжжя.

Наступного

дня, чотирнадцятого лютого, я постановив кілька годин вивчати риб Грецького архіпелагу. Та з якихось причин віконниці були засунені. Визначивши за картою координати, я дізнався, що ми простуємо на Канію, до стародавнього острова Крит. Саме тоді, коли «Авраам Лінкольн» вирушив у плавання, на цьому острові вибухнуло повстання проти турецького гніту. Чим воно скінчилося — я не знав, а капітан Немо, що порвав зв'язки з землею, не міг дати мені ніяких відомостей.

Увечері, зустрівшись із капітаном Немо в салоні, я не здіймав про це розмови. Та й капітан був якийсь мовчазний і заклопотаний. Супроти звичаю, він звелів одчинити віконниці й, ходячи від одного вікна до другого, пильно вдивлявся у водяну безодню. Що б воно значило? Мені не хотілося сушити над тим голови, і я став роздивлятися риб, які пропливали за шибою.

Серед багатьох інших я тут помітив бичків-афізів, що про них згадував Арістотель; в народі їх називають «морськими в'юнами»; вони водяться здебільша в солоних водах поблизу Нілової дельти. Між ними звивалися світні пагри з родини морських карасів, котрих єгиптяни вважали за священних тварин. Поява їх у водах Нілу знаменувалася релігійними церемоніями, бо вона провіщала велику повінь і обіцяла високий урожай. Шастали тут і хейліни; це сантиметрів до тридцяти костисті синюваті риби з прозорою лускою й червоними цятками. Живляться вони морськими водоростями, що надають їхньому м'ясу особливого смаку; тим-то цю рибу так полюбляли ласуни Стародавнього Риму. Нутрощі хейлінів, присмачені муреновим молочком, мізком павичів та язиками фламінго, — це була улюблена страва Вітеллія ⁶².

Ще один мешканець тутешніх вод привабив мій погляд і пробудив згадку про сиву давнину. Це риба присмоктень, котра мандрує, присмоктавшись до акулячого черева. За давніми переказами, вона чіплялася до підводної частини судна, і кораблі не могли рушити з місця. А одна така риба нібито скувала Антонієву трирему і тим допомогла Августові здобути перемогу. Від чого тільки не залежать долі народів! Перед моїми очима промайнули чудові антіаси, також із родини морських карасів, священні риби давніх греків, які гадали, що антіаси здатні вигонити з води морських почвар. Назва цих риб походить од грецького слова, що означає «квітка», і вони її виправдують пишним забарвленням, розмаїтими відтінками червоного — від блідо-рожевого до рубінового — та сріблястими блискітками на спинних плавцях. Зачарований, я не міг відвести од шиби очей; зненацька мене приголомшила несподівана проява.

У воді з'явилася людина, водолаз із шкіряною торбинкою при поясі. Не тіло потопельника, кинуте на примху хвиль, — жива людина, що пливла, розтинаючи дужими руками воду, раз у раз виринала вхопити повітря і знову пірнала.

Я повернувся до капітана Немо і схвильовано гукнув:

— Людина! Жертва катастрофи! її треба врятувати, хай там що!

Капітан

мовчки кинувся до вікна. Чоловік, припавши лицем до шиби, дивився на нас. На мій безмежний подив, капітан Немо зробив йому знак. Водолаз кивнув у відповідь головою і, виринувши, більше не з'являвся.

— Не хвилюйтеся! — сказав капітан Немо. — Це Нікола з мису Матапан, прозваний «рибою». Його знають усюди на Кікладських островах. Знаменитий плавець! Вода — його стихія, і він живе в воді більше, ніж на суші. З одного острова він пливе на інший, і так аж до самого Криту.

— Ви його знаєте, капітане?

— А чому б мені його не знати, пане Аронаксе?

На цім слові капітан Немо підійшов до шафи ліворуч вікна. Біля неї стояла окута залізом скриня з мідною дощечкою, на якій виднів карбований девіз «Наутілуса» — «Mobilis in mobile».

Капітан Немо відчинив шафу, — власне, не шафу, а сейф. Там було повно зливків золота.

Звідкіля б тут узятися цьому коштовному металові? Звідкіля капітан Немо набрав стільки золота? І що він збирався з ним робити?

Я дивився, не зронивши жодного слова. А капітан Немо витягав один по одному зливки й ретельно вкладав їх у скриню, аж доки виповнив її по віко. Там було, мабуть, понад тисячу кілограмів, мільйонів із п'ять франків ціною.

Капітан старанно замкнув скриню і на її вікові написав адресу, як мені видалося, новогрецькою мовою.

Потому, натиснувши на кнопку, він подзвонив у кубрик команди. З'явилося чотири матроси і насилу-силу витягли ту скриню із салону. Я чув, як вони волокли її на талях залізними сходинками трапа.

Нарешті капітан Немо обернувся до мене:

— Що ви сказали, пане Аронаксе?

— Я нічого не сказав, — відповів я.

— Тоді дозвольте побажати вам, пане професоре, доброї ночі.

На цьому слові капітан Немо вийшов із салону.

Вкрай заінтригований, я повернувся до себе в каюту. Силкувався заснути, але сон тікав од мене. Голову обсіли думки та гадки. Я шукав зв'язку між появою водолаза і скринею, повною золота. Невдовзі я почув бічну й кілеву хитавицю, — отже, «Наутілус» виринув на поверхню моря.

Потім було чути тупотіння ніг на палубі. Я здогадався, що відгвинчують і спускають на воду човна. Він стукнувся об корпус «Наутілуса», і все затихло.

За якихось дві години знову почувся шум і тупіт на палубі. Нарешті човна витягли на борт і вклали в гніздо. «Наутілус» пішов під воду.

Отже, золото було спроваджене на свою адресу. Але куди саме? Хто адресат капітана Немо?

Назавтра я розповів про нічні події Конселеві та Недові Ленду. Вони зчудувалися ще більше за мене.

— І де він доп'яв таку силу золота? — запитався Нед Ленд.

— Хто його зна! Важко сказати.

Поснідавши, я пішов у салон і взявся до праці. Годин до п'яти я впорядковував свої нотатки. Раптом мені стало душно, і я скинув із пліч куртку. Жара була несподівана. Адже ми далеко від тропіків і судно занурилося досить глибоко, де не могло бути високої температури. Я глянув на манометра. Ми йшли шістдесят футів під рівнем моря; на таку глибину земна спека не проникає.

Я працював далі, але жара небавом стала нестерпна. «Чи не пожежа на судні?» — майнула думка. Я вже хотів був вийти з салону, аж тут з'явився капітан Немо. Він підійшов до термометра, глянув на шкалу і повернувся до мене.