20 000 льє під водою
Шрифт:
Я вдав, ніби не збагнув натяку, і ждав, що скаже капітан Немо.
— Пане професоре, — почав він, — цікавість натураліста штовхнула мене на пошуки проходу, про існування котрого ніхто й гадки не мав. Я помітив, що в Червоному й Середземному морях водяться однаковісінькі види риб — змійка бородата, губань, довгопір… Тоді мені спало на думку — а чи не сполучені ці моря між собою? Якщо так, то підземна течія мусить ринути із Червоного моря, де рівень води вищий, до Середземного. Наловивши багато риби поблизу Суеца, я одягнув на хвіст кожної
V
АРАВІЙСЬКИЙ ТУНЕЛЬ
Того самого дня я переказав Конселеві та Недові те з розмови, що могло їх цікавити. Коли я сказав, що за два дні ми плистимемо водами Середземного моря, Консель заплескав у долоні, а канадець знизав плечима.
— Підводний тунель?! — вигукнув він. — Сполучення між морями! Та хто таке чував?
— Друже Неде, — відповів Консель, — а ви коли-небудь чули про «Наутілус»? Ні! А проте він існує. Отож не знизуйте плечима і не заперечуйте існування речей єдине тому, що ви про них не чували.
— Буде видно! — мовив Нед Ленд, хитнувши головою. — Зрештою я й не бажаю нічого ліпшого від того тунелю. Дай Боже, щоб капітан нас тільки переправив ним до Середземного моря!
Того вечора, на 21°30' північної широти «Наутілус», випливши на поверхню, підійшов до Аравійських берегів. Я помітив удалині місто Джидду, великий торговельний центр, з'єднаний з Єгиптом, Сирією, Туреччиною та Індією. Було добре видно будинки, кораблі, які стояли вздовж причалу, і ті, що через свою водотоннажність кинули кітву на рейді. Сонце, схиляючись до обрію, осявало будівлі, і вони видавалися ще біліші. За містом манячіло кілька дерев'яних та очеретяних хатин, очевидно, жител бедуїнів.
Невдовзі місто розтануло в надвечірній імлі і «Наутілус» занурився в води, що ледь відсвічували.
Наступного дня, 10 лютого, вдалині з'явилося кілька суден, що йшли нам назустріч. «Наутілус» знову занурився під воду, але опівдні море вже було пустельне і судно піднялося на рівень ватерлінії, щоб визначити координати.
Разом із Недом і Конселем я вийшов на палубу. На сході темнів у тумані берег.
Ми розмовляли про всяку всячину, аж раптом Нед показав на якусь точку в морі й сказав:
— Пане професоре, бачите ген удалині цятку?
— Ні, Неде, — відповів я. — Де вже мені до ваших очей!
— Та дивіться добре, — мовив Нед, — онде, по штирборту, майже врівень з прожектором! Бачите? Щось темне ніби рухається!
— Ай справді,— сказав я, пильно дивлячись удалечінь, — тепер і я помічаю: там рухається щось довгасте й темне.
— Може, другий «Наутілус»? —
— Де там, — заперечив канадець. — Либонь, це якась морська тварина.
— Невже в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.
— Так, друже мій, — відповів я, — вони часом трапляються й тут.
— Тільки це не кит, — зауважив Нед Ленд, не спускаючи цятки з ока. — Кити — мої давні знайомі, і я завше пізнаю їх здалека.
— Пождемо, — сказав Консель. — «Наутілус» іде в тому напрямку, і ми незабаром узнаємо, що воно таке.
Справді, невдовзі ми були на відстані однієї милі від тої темної маси. Тепер вона скидалася на вершину підводної скелі, що височіла над поверхнею моря. Що б воно могло бути? Я ніяк не міг догадатися.
— Еге! Та воно пливе. Пірнає! — вигукнув Нед Ленд. — Сто чортів! Що ж це за тварина? Хвіст у неї не роздвоєний, як у китів чи кашалотів, а плавці — ніби обрубки кінцівок!
— Але ж… — почав був я.
— Отакої! — закричав канадець. — Вона перевертається на спину!
— Ага! Та це ж сирена! — вигукнув Консель. — Не прийміть за зле, пане професоре, — це справжнісінька сирена!
Слово «сирена» навело мене на думку, що ми надибали морську тварину з ряду сиренових, котру легенди повернули на фантастичну істоту — напівжінку, напіврибу.
— Ні,— сказав я Конселеві,— Це зовсім не сирена, а інша чудернацька тварина; їх небагато вже лишилося в Червоному морі. Це дюгонь.
— З ряду сиренових, класу ссавців — вищого класу хребетних тварин, — вихопився Консель.
Конселева класифікація не потребувала доповнень. Нед Ленд мовчки чатував на здобич. Очі йому заблищали, а рука свербіла метнути гарпуна. Весь він раптом напружився, готовий стати до герцю з велетенською істотою в її рідній стихії.
— О-о! — промовив він, і голос його тремтів. — Мені ще ніколи не випадало проткнути «отаке»!
Весь гарпунер був у цім слові.
Тут показався на палубі капітан Немо. Він одразу помітив дюгоня. Збагнувши Недове хвилювання, капітан звернувся просто до нього:
— Якби у вас був гарпун, він би вогнем палив вам руку, містере Неде.
— Ваша правда, пане!
— І ви б не від того, щоб повернутися на якийсь час до свого ремесла та долучити це китоподібне до ваших трофеїв?
— Ще б пак!
— Ну що ж, спробуйте.
— Дякую вам, пане капітане, — відповів Нед Ленд, метнувши очима іскри.
— Та пильнуйте, не схибіть! Це в ваших інтересах.
— Невже так небезпечно йти на дюгоня? — запитав я, і Нед Ленд тільки знизав плечима.
— Інколи — небезпечно, — відповів капітан. — Буває, ця тварина кидається на своїх напасників і перекидає їхнього човна. Та що містерові Ленду отой дюгонь! У нього і зір меткий, і рука набита. Я радив би йому не випускати дюгоня, бо це дуже смачна дичина, а скільки я знаю, шматок такого делікатесу містеру Недові не завадить.
— О! — вигукнув канадець. — То ця тварина ще й смачна?