20 000 льє під водою
Шрифт:
Тимчасом як ми поспішали один поперед одного на палубу, два інших мацаки впали на моряка, котрий ішов перший, і з страшною силою підняли його в повітря.
Капітан скрикнув і метнувся вперед. Ми кинулись слідом.
Яке видовище! Сердега прилип до присиснів і з примхи велетенського мацака метлявся в повітрі. Він задихався, хрипів, волав: «Пробі! Рятуйте!» Слова ці, мовлені по-французьки, приголомшили мене. Отже, я мав на судні земляка, а може, й кількох! Його розпачливий крик я чутиму все життя!
Безталанник гинув. Хто може вирвати його із тих обіймів? Одначе капітан кинувся на спрута і відрубав йому ще одного мацака. А помічник люто змагався з іншими страхіттями, які лізли на борт «Наутілуса». Матроси рубали їх
Це був велетенський кальмар.
На хвильку я був повірив, що бідолаху матроса пощастить одірвати від присиснів. Із восьми мацаків уже сім відрубано. Лише один звивався в повітрі, вимахуючи своєю жертвою, неначе пір'їною. Та коли капітан Немо і помічник метнулися до спрута, той випустив струмінь чорної рідини із міхура, що знаходиться в його шлункові. Ми враз осліпли. А як чорна хмара розвіялася — не було й сліду ні спрута, ані мого безталанного співвітчизника!
З якою люттю, як нестямно кинулися ми тоді на почвар! На палубі «Наутілуса» було десять — дванадцять спрутів. Ми шматували й сікли зміясті цурпалки, що звивалися в потоках крові й чорної рідини. Здавалося, липучі мацаки відростали знову, мов голови гідри. Недів гарпун за кожним махом впинався в синьо-зелені очі потвор і пробивав їх. Та раптом страхітливі мацаки звалили з ніг мого відважного товариша.
О, як тільки не розірвалося мені серце! Над канадцем уже повис жахливий дзьоб. Я кинувся до Неда, але капітан мене випередив. Його сокира ввігналася у величезні щелепи спрута, а чудом врятований канадець схопився на ноги і вгородив гарпуна в самісіньке серце потвори.
— Я повинен був сплатити борг! — сказав канадцеві Немо.
Нед мовчки вклонився.
Бій тривав чверть години. Переможені страхіття, побиті й покалічені, нарешті покинули поле бою й зникли у хвилях.
Капітан Немо, весь закривавлений, стояв непорушний біля прожектора. Дивився на море, що поглинуло одного з його товаришів, і рясні сльози котилися йому з очей.
XIX
ГОЛЬФСТРІМ
Ніхто з нас ніколи не забуде цієї жахливої події, що сталася двадцятого квітня. Я описав її під упливом тяжкої врази. Спершу я сам переглянув написане, а тоді прочитав Конселеві та канадцеві. Вони сказали: події змальовані точно, але їм бракує ефекту. Тільки мавши хист нашого славетного поета, автора «Трудівників моря» 87, можна б описати це страхітливе видиво.
Отже, капітан Немо плакав, дивлячись на море. Горе його було безмежне. За нашого перебування на борту «Наутілуса» це загинув уже другий його матрос. І якою смертю! Задушений, розчавлений, спотворений страшними мацаками, потовчений залізними щелепами, він навіть не спочиватиме між своїми товаришами в спокійних водах на кораловому кладовищі.
Мені й самому запекло біля серця, коли я почув одчайдушний зойк бідолахи. Нещасний француз, забувши умовну мову, заволав мовою батьківщини й рідної матері, аби востаннє позвати допомогу! Тож серед «Наутілусової» команди, душею й тілом відданої капітанові Немо, людей, що так само, як і він, порвали зв'язки з людьми, був і мій співвітчизник! Чи він сам-один представляв Францію в цьому таємничому товаристві?
Капітан Немо вернувся до себе в каюту, і знову якийсь час я його не бачив. Але про його тугу, розпач і безнадію я міг судити з поведінки
Так минуло десять днів. Тільки першого травня «Наутілус» знову взяв курс на північ і незабаром проминув Лукайські острови поблизу входу до Багамської протоки. А тоді поплив за течією найбільшої морської ріки — в неї є свої береги, своя риба і своя температура. Мова йде про Гольфстрім.
Це справжня ріка, яка вільно плине серед Тихого океану. Води її не змішуються з океанськими. Вони також солоні, солоніші за морські. Пересічна глибина течії три тисячі футів, ширина — шістдесят миль. Подекуди швидкість течії сягає чотирьох кілометрів на годину. Постійний об'єм її води більший за об'єм усіх рік земної кулі.
Справжнє джерело Гольфстріму, відкрите капітаном Морі, його, так би мовити, вихідна точка — в Гасконській затоці. Саме там Гольфстрімові води, ще ледве нагріті й майже безбарвні, починають формуватися. Вони плинуть на південь, уздовж берегів Екваторіальної Африки, де їх нагріває проміння тропічного сонця, перетинають Атлантичний океан, доходять до мису Сан-Рок на бразильському березі; тут течія розгалужується надвоє: частина завертає до Антильських островів, де вода нагрівається ще дужче. Потім Гольфстрім бере на себе роль зрівноважувача температури й починає змішувати тропічні води з північними: нагріта сонцем у Мексиканській затоці, течія підіймається на північ до американських берегів, доходить до Ньюфаундленду. Тут завдяки Девісовій протоці Гольфстрім відхиляється й знову повертає до океану, креслячи одне з найбільших кіл на земній кулі. Близько сорок третього градуса розгалужується на два рукави; один під спонукою північно-східного пасату повертається до Гасконської затоки і до Азорських островів; другий, нагрівши береги Ірландії та Норвегії, йде далі, до Шпіцбергену; тут температура його падає до чотирьох ступнів, і тут утворюється море Північного полюса, вільне од криги.
Саме цією океанською рікою і плив «Наутілус». При виході з Багамської протоки, чотирнадцять льє завширшки і триста п'ятдесят метрів завглибшки, Гольфстрім тече із швидкістю восьми кілометрів на годину. Дедалі на північ швидкість поволі меншає. І добре було б, аби це уповільнення тривало, бо якщо Гольфстрімова швидкість і напрям коли-небудь зміняться — це призведе до таких кліматичних катастроф у країнах Європи, що їхні наслідки годі й передбачити.
Близько полудня ми з Конселем були на палубі. Я розповідав йому про особливості Гольфстріму. Скінчивши розповідь, запропонував Конселеві попробувати рукою воду. Він опустив у воду руку і дуже здивувався, не відчувши ні тепла, ані холоду.
— Це пояснюється тим, — сказав я, — що температура Гольфстрімових вод по виході їх з Мексиканської затоки майже така, як температура нашої крові. Гольфстрім — величезний калорифер, завдяки йому західноєвропейські береги вкриті вічнозеленими шатами. Коли вірити Морі, Гольфстрімове тепло дало б кількість калорій, достатню, щоб перетворити масу заліза в розплавлену ріку завбільшки як Міссурі чи Амазонка і весь час підтримувати її течію.
Тут швидкість Гольфстріму сягала двох метрів двадцяти п'яти сантиметрів на секунду. Ця течія так різниться від навколишнього моря, що її ущільнені води випинаються над океанською поверхнею і утворюється різниця в температурі між ними й холодними водами. Багаті на сіль Гольфстрімові води мають яскраво-синє забарвлення і виразно помітні на зеленому тлі океану. Між ними — чітка межа; на широті Каролінських островів можна було помітити, що «Наутілус» вже крає тараном Гольфстрім, а гвинт ще спінює океанські води.