20 000 льє під водою
Шрифт:
Я не погоджувався з Недом — гадав, що нічого тим не досягнемо. Треба важити не на капітана, а на самих себе. До того останнім часом капітан дедалі хмурнішав, суворішав, ставав відлюдкуватіший. Він начебто уникав мене. Бувало, він охоче розказував про всілякі підводні чудеса, а тепер залишав мене працювати на самоті і навіть не заходив до салону.
Чому так змінився капітан? Що до цього спричинилося? Я нічого не міг собі закинути. Може, капітана гнітила наша присутність на судні? Одначе я не мав ніякої надії, що він поверне нам волю.
Тим-то я й просив канадця дати мені час, аби гаразд зважити все, спершу ніж братися до діла. Коли моя розмова
Саме тепер я мав право написати справжню книгу про море і мріяв, щоб ця книга рано чи пізно побачила світ.
Ось і тут, у водах Антильських островів, за яких десять метрів од поверхні, дивлячись у вікно салону, скільки прецікавих творінь природи міг я занести щодня до своїх нотаток! Наприклад, галери, відомі під назвою морських фізалій; вони, ніби довгасті пухирі з перловим полиском, плавають на воді, поставивши під вітер свої мембрани і розпустивши по воді блакитні мацаки, схожі на шовкові ниточки; чарівні медузи; коли до них торкнутися, вони випускають пекучу рідину, що жалить, мов кропива. Із кільчастих черв'яків — анеліди до півтора метра завдовжки, з рожевим хоботом і тисячею сьомастами рухливих органів-параподій, що звивалися в воді й сяяли всіма барвами веселки. Із риб — величезні скати-молубари, з трикутними грудними плавцями, горбкуватою спиною і очима, посадженими по краях передньої частини голови; до десяти футів завдовжки, до шестисот фунтів вагою, вони плавали, неначе якісь уламки кораблів, часто затуляючи нам вікно.
Траплялись і американські балісти, що їх природа наділила тільки чорною та білою барвою, і довгопері бички, з м'ясистим довгастим тулубом, жовтими плавцями й витягненою вперед щелепою; і макрелі сто шістдесят сантиметрів завдовжки, з куцими гострими зубами, вкриті дрібною лускою. Жваво орудуючи блискучими плавцями, пропливали зграї смугастих барабульок, від голови до хвоста попасованих золотавими смугами. Ці прегарні витвори природи колись присвячувалися богині Діані; римські багачі дуже їх полюбляли, тримаючися приповідки: «Лови її, але не їж!» Золотисті помаканти, оздоблені смарагдовими смугами, мовби зодягнені в оксамит і шовк, линули перед нашими очима, як статечні сеньйори на полотнах Веронезе 86; шпористі спари тікали врізнобіч од їхніх наїжачених грудних плавців; клупанодони, п'ятнадцять дюймів завдовжки, випромінювали світло; кефалі ляскали по воді грубими м'ясистими хвостами; червоні сиги краяли хвилі гострими грудними плавцями; а сріблясті риби-місяці, гідні свого ймення, підіймалися на поверхню води і, ніби справжні місяці, випромінювали холодний білавий блиск.
Скільки ще нових пречудових взірців тутешньої фауни побачив би я, коли б «Наутілус» не почав мало-помалу занурюватись! З допомогою похилих
Двадцятого квітня ми піднялися на тисячу п'ятсот метрів. Найближча земля — Лукайські острови, розкидані на воді, неначе купи каміння. Там зводились високі підводні скелі, стрімкі мури, складені з пластуватих брил; поміж них вода вилизала такі шпарини, що навіть електричне проміння «Наутілуса» не просвічувало їх.
По скелях стелилися густі водорості, велетенські ламінарії, фукуси; то були справжні шпалери з гідрофітів, гідних титанічного світу.
Природно, споглядаючи цих велетів, ми — Консель, Нед і я — згадали й гігантських морських тварин. Одні з них, певне, призначені поїдати інших. Проте крізь вікно я помітив у плетиві довгих волокон лише кілька членистоногих із групи короткохвостих, довголапих ламбар, бузкової барви крабів та кліосів, які звичайно водяться поблизу Антильських островів.
Наближалася одинадцята година ранку, коли Нед Ленд звернув мою увагу: в водоростях щось безнастанно ворушиться.
— Так, — сказав я, — там справжні печери, вигідні спрутам, і мене анітрохи не здивує, коли побачу отих страховищ.
— Що! — мовив Консель. — То ж кальмари, звичайнісінькі кальмари з ряду головоногих!
— Ні, то величезні спрути. Але наш друг Нед, певне, помилився. Я нічого не помічаю.
— Шкода, — сказав Консель. — Мені б хотілося зблизька глянути на спрута. Кажуть, ніби він може затягти в безодню цілого корабля. Цих тварин називають крак…
— Крак — і каюк! — іронічно кинув канадець.
— Кракенами, — незворушно доказав Консель, не зваживши на жарт свого товариша.
— Зроду не повірю, — сказав Нед Ленд, — що на світі існують отакі тварини.
— Чому б і ні? — запитав Консель. — Ми ж були повірили в нарвала.
— І помилилися, Конселю.
— Безперечно! Та інші, може, й досі вірять.
— Можливо, Конселю, — відповів я, — але я повірю в існування цих почвар лише тоді, коли власноручно хоч би одну з них витребушу.
— То пан професор не вірить, що є велетенські спрути? — спитався Консель.
— А який чорт у них повірить?! — вигукнув канадець.
— Багато хто вірить, друже Неде.
— Тільки не рибалки. Вчені — може!
— Вибачте, Неде. І рибалки, і вчені!
— Але ж я бачив сам, — преповажно сказав Консель, — сам бачив, як один головоногий тяг під воду велике судно.
— Ви це бачили? — запитався канадець.
— Бачив, Неде!
— На власні очі?
— На власні очі.
— Де ж, де саме бачили?
— У Сен-Мало, — не задумуючись, відповів Консель.
— У гавані? — глузливо запитав Нед Ленд.
— Ні, в церкві.
— У церкві! — вигукнув канадець.
— Еге ж, Неде. Того спрута намальовано на картині.
— Але ж бо! — вигукнув Нед, заходячись сміхом. — Пан Консель глузує з мене.
— Він каже правду, — мовив я. — Я чув про цю картину. Але сюжет її взятий із легенди; а ви знаєте, чого варті легенди з царини природничої історії! Надто коли йдеться про страхіття, уява не знає меж. Розказували не тільки те, що спрути здатні потопити судно; якийсь Олаус Магнус згадує спрута одну милю завдовжки — він скидався скорше на острів, а не на тварину. Кажуть і таке: один нідроський єпископ надумав колись звести олтар на величезній скелі. Тільки-но він скінчив відправу — скеля попливла, а там і зовсім поринула в море. То не скеля була, а спрут.