95-16

Рудзький Ян

— Напевно, Гюнтер, помічник доктора. Мене тільки дивує, звідки він знав, що Лютце має зустрітися зі мною.

— Чому ви поєднуєте цей випадок з вашою зустріччю?

— Лютце попав під машину в дуже зручний для доктора момент.

— Під час розмови з доктором ви не згадували про цю зустріч?

— Я спитав його, чи він знає Лютце…

— О, бачите! Цієї згадки було досить, щоб збудити підозру.

Шель кивнув головою.

— Ця справа нагадує картину, — сказав він, — де намальовано фон і тіні, а контури основних постатей лише накреслено.

— Розумію, — мовив Візнер, кидаючи на Шеля пильний погляд. — Іноді, коли дивишся на щось цілісне,

то виникає враження, ніби в ньому чогось бракує, а чого саме — сказати не можеш.

До кімнати ввійшов низенький чоловік у білому кітелі.

— Доктор Штраль, — підводячись, коротко відрекомендував його Візнер.

Якийсь час вони розмовляли півголосом, а коли лікар вийшов, комісар звернувся до Джонсона:

— Може, ви повторите, що тут сталося після вашого приїзду?

— Будь ласка. Ворота відчинив Гюнтер, який мене знає. Я відчував, що тут не все гаразд і не звернув уваги на його протести, що вже пізно, а доктор спить. Ми — тобто моя дружина і я, — побігли вперед і зразу ж опинилися в бібліотеці. Джон Шель, опустивши голову, сидів за столом. Менке ховав у скриньку шприц. Я спитав, що сталося. Доктор пояснив, ніби Шель прийшов до нього з фантастичним обвинуваченням, казав, що він, Менке, небезпечний злочинець, а потім став надто агресивний, і лікар був змушений зробити йому заспокійливий укол. Коли ж я підтвердив слова мого приятеля, Менке втратив владу над собою, почав кричати, називав нас дурнями, звинувачував, що ми вигадали всю цю історію, аби видурити в нього гроші. Він не дозволив скористатися телефоном, і я запропонував йому піти разом зі мною до поліцейського участку, щоб з'ясувати все. Доктор погодився надзвичайно швидко. Ми вийшли в сад. Там ждав його помічник. Менке звернувся до нього: «Я йду в комісаріат, стережи квартиру». Не знаю, чи було це умовним гаслом, але Гюнтер одразу загородив нам дорогу, і вони обоє раптом накинулися на мене. На щастя, я встиг витягти пістолет. Хтось із них схопив мене за горло. Я кілька разів вистрелив. Менке упав, а Гюнтер утік. — Джонсон якусь мить помовчав, потім додав: — Оце, власне, і все. Комісар кивнув головою.

— Стріляєте влучно; Штраль ствердив, що всі три кулі застряли поблизу серця.

— Випадково, — пробубонів американець. — Мабуть, він так стояв.

— Шкода, що ви не повідомили нас одразу ж після того, як знайшли папери. Багатьох неприємностей можна було б уникнути… — Комісар глянув на годинник: — Вже пізно. Завтра вранці напишемо рапорт і поговоримо про все докладніше. Нам потрібні будуть і ваші показання, пані, — він глянув на Кароліну. — Гюнтера, інспектора Грубера і Земмінгера я допитаю сам. Уночі тут вартуватимуть двоє поліцейських. Це все, панове. Машина у вас є?

— Є.

— Гаразд. На добраніч, — інспектор вклонився Кароліні, махнув рукою Шелю і вийшов з кімнати.

— Я одвезу тебе додому, Джоне, — сказав американець. — Сподіваюся, з тебе вистачить пригод на сьогодні?

— О, цілком, — відповів Шель. — Ви надзвичайно спокійні, — звернувся він до Кароліни, яка мовчки слухала розмову.

— Просто я втомилась і хочу спати. Весь час думала, як добре було б трошки поспати в кріслі.

Вони вийшли в сад. Двоє поліцейських, голосно розмовляючи, прямували до будинку. Вдалині червоніли вогні машини Візнера.

Чорний «оппель» Грубера стояв біля воріт. Кароліна і Шель сіли на заднє сидіння. Джонсон завів мотор.

Дорогою вони обговорювали останні події.

— Менке повернувся з Іспанії до Німеччини, — розповідав Джонсон, уповільнюючи швидкість на повороті. —

Відомо, що він жив там кілька років. Ми, певно, ніколи не дізнаємося, чому він так вчинив. Безумовно, розраховував на те, що його вже ніхто не впізнає. І в цілому не помилився. Єдине, що кинуло на нього тінь підозри, це схожість почерку. Випадок і твоя спостережливість, Джоне, спричинилися до його загибелі.

— Мабуть, і Леон щось підозрював.

— Але Менке його лікував. Якби Леон знав, хто такий цей доктор насправді, він повідомив би власті.

— На жаль, Леон також забрав свою таємницю в могилу.

— Ще є чимало незрозумілого. У Менке, безперечно, була чудово організована розвідка. Він знав усе — і про чемодан, і про папери, знав навіть, де…

Шель відчув руку Кароліни на своєму плечі. Вона легенько притягнула його до себе й прошепотіла:

— Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині.

Шель здивовано глянув на неї.

Тим часом машина зупинилася перед будинком фрау Гекль.

— Зустрінемося завтра в комісаріаті, — кинув Джонсон на прощання. — Увечері, сподіваюсь, усе вже буде скінчено. Спи спокійно.

Шель вийшов з машини. І перш ніж натиснути кнопку дзвінка, довго сушив собі голову над тим, що сказала йому Кароліна.

95–16

Ранок був ясний, небо чисте. Зрошені вранішніми випарами чагарі й дерева тішили око буйною, хоч уже й жовтавою зеленню. Сонце заливало сади світлом, на траву лягли довгі, лагідні тіні дерев та огорож.

Спираючись на підвіконня, Шель дивився в далечінь, намагаючись збагнути дедалі очевиднішу, але таку жахливу правду. В голові то виринали, то знову зникали розпорошені спогади і думки. Він бачив табір, колючий дріт, чув тихе шепотіння про звірства «Людожера»; в пам'яті поставали незабутні сцени: підвал, хворобливий Леон, буркотливий Пауль… Минуло п'ятнадцять років, а здається, що все це відбувалося нещодавно… Смерть Леона за таких дивних обставин. Логічна послідовність подій обривається і плутається. В новій картині повно тіней… Тіні…

Шель почував себе, як людина, що після довгих пошуків знайшла цінну скриньку, але не може заглянути всередину, бо не має ключа. На всі питання були відповіді, з'ясовано всі проблеми, а проте ці, здавалося б, точні відповіді не задовольняють і не можуть розвіяти його підозрінь. «Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині». Як розуміти ці дивні слова?

Шель облизав пошерхлі губи і запалив сигарету. Терпкий смак диму повернув його до дійсності. Глянув на годинника: кілька хвилин після дев'ятої. «Час до Візнера, — згадав. — Але спочатку подзвоню до Михалінського в Бонн».

На пошті Шель попросив якнайшвидше з'єднати його з бюро ПАП [37] . Телеграфістка передала замовлення на центральну станцію. Чекаючи розмови, журналіст роздивлявся велику дошку, на якій висіли численні оголошення про обмін квартир, продаж будинків, магазинів і машин, а також пропозиції людей, що шукали роботу.

А в цей час телефонні проводи в Гроссвізені передавали коротку розмову:

— З дому пішов на головний поштамт.

— Чого?

— Замовив спішну розмову з Бонном.

37

Польське агентство преси.