95-16

Рудзький Ян

— Що далі? — спитав Шель.

— За кілька хвилин після цієї розмови один з моїх підлеглих повідомив, що описаний чемодан справді лежить у камері схову на вокзалі. Я наказав забрати його звідти. Саме тоді подзвонили з прокуратури. Я знав, що мушу вдатися до якихось хитрощів, щоб не віддати чемодан і одержати обіцяні гроші. Розіграв невеличку комедію… От і все.

Шель мовчки дивився на інспектора. Чи можна йому вірити? Несподівана красномовність насторожила журналіста. Спершу треба було силою витягати кожне слово, тепер він, не задумуючись, виклав

усю історію. Те, що німець сказав, видавалося б логічним, коли б не деякі неточності. Проте важко знайти зачіпку і довести суперечливість у його словах, коли знаєш дуже мало фактів. Зате підтвердилось інше: є людина, зацікавлена у цих паперах. А це надзвичайно важливо.

Шель глянув на Грубера. Чому він не оддав документів? Чому хотів виїхати з Гроссвізена? Журналіст відновив у пам'яті розмову, підслухану в «Червоній шапочці».

— Що ти думаєш про все це, Пауль?

— Ви відкривали чемодан? — спитав Грубера американець.

— Я перевірив тільки, чи є папки. Але не заглядав до них. Зрештою, я й не розуміюся на цих справах…

— Спитай, Пауль, чому він хотів виїхати з Гроссвізена, — втрутився Шель.

Грубер сів.

— Що за вигадка? — обурився інспектор.

— Кароліна могла б підтвердити мої слова…

Джонсон обернувся до дружини. Та глянула на Шеля.

— Я не знаю, що ви маєте на увазі і хто вам про це сказав, — озвалася вона тихенько.

— Ясна річ, — пробубонів Шель. Він розумів, що Кароліна старається уникнути неприємностей. Відчуваючи на собі запитливий погляд Джонсона, журналіст зауважив: — Не варто над цим сушити голову, у нас є важливіші справи. Як і коли невідомий мав намір зв'язатися з вами?

— Я ж казав: хотів, щоб чемодан був у мене доти, поки він когось надішле по нього.

— Але так і не надіслав?

— Не знаю, я не заходив у комісаріат.

— Чому?

— У мене були інші плани.

— Які? — допитувався Шель.

Грубер стиснув губи. Журналіст подивився на Джонсона. Той підвівся.

— Облишмо його, Джоне. Їдьмо до мене, там поговоримо спокійно.

— Сумніваюся, щоб ми дістали таксі в цьому районі.

— Я певен, що пан інспектор позичить нам свою машину. Ключі в тебе, правда? — не чекаючи відповіді, Джонсон узяв чемодан. — Ходімо! А ти, Кароліно?

Обминаючи тахту, жінка намагалась уникнути погляду Грубера. Шель виходив останній; він не зміг стриматись і ущипливо кинув:

— Бажаю панові інспектору доброї ночі та приємних снів.

Зачиняючи двері, журналіст почув вульгарну лайку. Усміхнувся. Таємничий ворог помалу втрачає контроль над своїми маріонетками. Нитки, якими він досі так справно керував, плутаються дедалі більше.

НЕСПОКІЙНА НІЧ

Джонсон приготував бутерброди і каву. Кароліна сказала, що в неї болить голова, і пішла в свою кімнату.

— Не знаю, чи варто ще раз читати ці жахливі звіти, — мовив американець, наливаючи каву. — Ми

вже знаємо, що це наслідки канібальських дослідів доктора IIIурікке, і тепер нам треба обговорити дальші свої плани.

— Шурікке! Ось та людина, яка справді може цікавитись цими паперами. Але ж він у Барселоні, правда? — спитав Шель.

— Утік до Іспанії зразу ж після капітуляції Німеччини. Здається, живе там і досі. — Джонсон підсунув тарілку, пригощаючи друга.

Рантом у журналіста майнула блискавична думка. В пам'яті підсвідомо виникла малесенька деталь, зовсім незначна і невиразна, майже невловима. Він зосередив усю волю, намагаючись поєднати відомі вже факти з цим невловимим спогадом, але клапті найрізноманітніших думок, що мов блискавки пронизували мозок, відганяли одна одну, не давали зосередитись.

Джонсон підставки чашку.

— Однесу завтра цей чемодан у контору і розкажу все прокуророві. Тоді вирішимо, що робити з Грубером.

— Леон писав у своєму листі: «Якщо мої вороги дізнаються про це відкриття, вони вб'ють мене», — сказав Шель, немовби міркуючи вголос. — І все-таки хтось дізнався.

— Чи варто до цього повертатися? Завтра справою займуться криміналісти.

— І ще Леон писав: «Не можу нікому вірити», — вів далі журналіст. — Останні події майже спростували теорії про його неосудність. Доктор Менке… — Шель замовк, У голові знову майнув на якусь мить раптовий здогад.

— Не думаю, щоб Менке мав якесь відношення до цього.

— Ні… Якщо зробити логічні висновки з останніх подій, то вийде, що ниточки ведуть до одного й того ж.

— А саме?

Шель не відказав. Напружував мозок, намагаючись пов'язати докупи ці слабенькі ниточки підозри.

— Є! — вигукнув раптом і жваво підвівся. — Загляньмо ще раз до чемодана. Я хочу впевнитися, хочу щось перевірити…

— Що?

— Помітки на полях! Однаковий почерк… Хочу порівняти цей почерк…

— З чим? — спитав Джонсон, відкриваючи чемодан.

Шель вийняв з портфеля рецепти, які взяв у Леоновій кімнаті, потім розв'язав верхню папку. Перегорнув кілька аркушів і, знайшовши на одному з них написані від руки помітки, поклав поруч рецепти. Схожість була безперечна. Закінчення «ке» у підписах, хоч прізвища Пули й різні, зовсім не відрізнялися.

— Ось порівняй! Це — рецепти доктора Менке, які я знайшов у Леоновій кімнаті. Той самий почерк! — Шель підвівся, збуджений відкриттям. — Менке і Шурікке — це одна і та ж особа!

Джонсон похитав головою.

— Неймовірно! Мешкає тут багато років. Справді, почерк схожий.

— Пауль, ти ж бачив його в таборі. Повинен пам'ятати, який він.

— Намагаюся пригадати зовнішність доктора Шурікке. Але я бачив його лише кілька разів. Це був чоловік середнього віку, широкоплечий брюнет, не мав ні бороди, ні вусів. Їй-богу, я не можу сказати напевно, що йдеться про одну й ту ж особу, — він раптом повернув голову і завмер.

— Що там? — прошепотів Шель.

— Шарудіння за вікном, — так само пошепки відказав Джонсон.