Адепт
Шрифт:
«Чому ж тоді найбільші держави світу, Хазарія та Візантія, вірять в Єдиного і мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожі, такі мудрі, платимо їм данину?»
Стояр недобре посміхнувся обличчям-черепом:
«Про те тобі треба було спитати у Силеника. Його дід Овой останнім мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усіх склавинів. Він загубив ласку Неба, і Даждьбог відвернувся від нас».
Цілитель помовчав, а потім додав:
«Не думай про цю жінку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Ніщо не мучить нас так, як нездійснені бажання…»
І пішов, замітаючи земляну підлогу довгим білим одягом.
Менгі розплющила очі й сказала: «Цей жрець — дурень!»
«Чому?» — спитав я, а розум мій тої миті ще лежав під брилами Стоярових слів.
«Бо він думає, ніби знає,
Дракон так і не з'явився. Як тільки Менгі сказала багатурові, що може їхати на коні, Ерге віддав наказ повертатися у Саркел. Дорогою нас перестріли посланці рабі Ісраеля. Вони повідомили новину: Хельґ із варягами прийшов у Балтавар, столицю чорних булгар, давніх ворогів Хазарії. Хан чорних булгар Кубрат і С'єрн Хельґ дали криваву клятву своїм богам знищити Саркел і владу Ітхелю у Великому Степу. Рабі Ісраель очікував нападу на фортецю у два-три найближчі тижні.
Навіть на великій відстані від Саркелу відчувалися мілітарні приготування. Залізна воля рабі Ісраеля стягувала до фортеці війська підкорених степових народів. Кінні сотні гузів і печенігів сунули до Білої Вежі під чорними прапорами, на яких відливав срібним блиском семисвічник Хазарії. Ерге-багатура вони вітали радісними криками, але я пам'ятав слова пророчиці Радагасти. Коли Ерге вперше з'явився у капищі Карахелу, Радагаста сказала: «Меч Арпавутів над цим воєм — опустить і не зупинять».
Кочовики приєднувалися до нашого загону, визнаючи Ерге начальником над собою. У Саркел багатур привів зо три тисячі війська й сотню піших ратників-буртасів.
Коли ми в'їхали у ворота Саркелу, то побачили, що назустріч суне галаслива юрба На чолі її йшов Людята, а за ним двоє гузів тягнули мою наложницю-булгарку. Одяг на ній був роздертий, а обличчя скривавлене.
«Ми піймали її під час блуду! — кричав Людята. — Ратиборе, вона зраджувала тобі зі слугами Йосифа і з воями Джанібека. Вбий її!»
Я не встиг нічого сказати — Ерге-багатур під'їхав до юрби, підняв меча й розрубав навпіл мою наложницю. Кров обризкала мій одяг. Багатур, дивлячись на Менгі-ханум, мовив: «Зрадлива жінка — ганьба для чоловіка. Зрадливих жінок треба вбивати!». І я побачив, як зблідла красуня Менгі. І число того дня було «вісімдесят вісім» — так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.
У той день я був немов хворий. Людята запросив мене до себе в майстерню, розпитував про Дракона й розповів саркельські новини останніх п'ятдесяти днів, що пройшли від нашого від'їзду з фортеці.
Оповіді вивідувачів про те, що трапилось у Балтаварі, були непевні. У Саркелі казали, що Хельґ став союзником Візантії, що в Балтаварі вбито купців Йоханана і Семендер-тархана, що Хельґ всюди з'являється з жінкою зі Священного Роду Ашинів [61] — прадавніх законних володарів Хазарії і Великого Степу. Військові сили Хельґа в переляканій уяві саркельців досягали ста тисяч воїв, і Людятина жона вже оплакувала загибель фортеці, чоловіка й дітей. Сталися зміни і в цитаделі. Не відомо за які гріхи Джанібек був відсторонений від керування залогою, а його місце посів Сондоке-багатур, витязь із незнатного печенізького роду. Людята з того дуже тішився, і, напевне, знищив за вечір половину хмільного меду, припасеного у пивниці.
61
Ашини— «вовки» (тюркс). Династія тюркютських володарів монгольського походження. Засновник клану Ашина у 439 р. переселився з Шеньсі до підніжжя Алтайських гір і став володарем племені жужанів у 552 р. Ашина Бумин (Ту-минь) прийняв титул Великого Кагана (ільхана). До 580-их років Ашини підкорили Великий Степ Євразії і заснували кочову імперію тюрків Ту-кю. У VIII–IX ст. нащадки Ашинів були піднесені степовими народами у харизматійний ранг живих богів. Династію Ашина визнавали, як володарів Степу, китайські імператори
Від Людяти повернувся я в дім Йосифа пізно, в темряві. Усі, крім сторожі, спали і я ліг на ту повстину, на котрій за моєї відсутності негарна булгарка зраджувала мені з багатьма мужами саркельськими. Лиховісні передчуття купчились у моїй голові, і гірка відрижка Людятиного меду стояла в горлі. Демони злетіли з глибин астралу і наповнили мерзотою мою душу. Мені навіть здалося, що криваві плями на моєму одязі світяться в темряві, як дідькові очі.
Тої безсонної ночі засумнівався я в силі Даждьбожій. Якщо, за словами Стояровими, навіть Світилена й Силеник не володіли тією Силою, то сучасні мені жерці не мали її тим більше. «Може, Даждьбог помер там, на Небі?» — спитав я себе і злякався власного блюзнірства. Згадав я кам'яних баб на Дніпрових берегах: у дні молодості тих бовванів — коли юне Сонце сходило над юним Степом — жив Даждьбог. Усе тоді було простором, а простір — ним. Але світ змінився. Згоріли славетні капища, померли великі жерці, пророчиць заступили хтиві ворожки, а богонатхненних волхвів — невігласи й дурисвіти. Могутні держави славлять Єдиного Бога і мудрість простору перейшла у книги. Велика порожнеча відкрилася в душі моїй, у поганській душі Ратибора. А демони скакали в тій порожнечі і верещали: «Даждьбог здох!».
Над ранок я заснув, але спати довелося недовго. Збудили мене суворі вої з сотні Сондоке-багатура. Золоті шестикутні Зірки Давида пломеніли на їхніх лускатих срібних панцирях, і старший із воїв сказав: «Рабі Ісраель, Спостерігач Заходу, хоче бачити тебе, лікарю Гафах з дому Йосифового».
Вої у срібних панцирях повели мене в цитадель Саркелу. Ми ввійшли у браму внутрішнього муру, що поділяв фортецю на південну та північну частини. Брама ця була з дубових колод, а ззовні покрита мідними плитами у два пальці завтовшки. Відразу за брамою збудована дерев'яна споруда — на високих колодах розміщено щось на зразок величезного кошика з кам'яними брилами. Коли вороги підведуть до брами таран, колоди підсічуть сокирами, і купи каміння завалять простір між покритою міддю брамою і другою — дерев'яною. Від другої брами до цитаделі веде вузький хідник між цегляними стінами. Вої провели мене тим хідником до залізних дверей у кам'яній товщі вежі. Коли ми наблизились до дверей, незрима сторожа відкрила їх із середини. Я опинився у тісній темній комірчині. З темряви до мене простягли руки люди, обличчя яких закривали чорні відлоги. Мене обмацали, витягли з-за пояса ніж і зав'язали очі. Потім ми довго йшли хідниками і сходами — відчинялися двері, перегукувалися гаслами охоронці. Нарешті грюкнули останні двері, і з моїх очей зняли ганчірку.
Я побачив велику довгу залу без вікон. Освітлювало її шість дивних смолоскипів, які не смерділи, палаючи рівним ясним полум'ям і зрідка потріскуючи. Склепіння над ними було біле, без сліду кіптяви.
Під стінами зали стояли зручні ослінчики, обтягнені червоною тканиною. Підлогу встеляв суцільний килим — величезний, чорно-червоний.
Віддалена від мене стіна зали була укрита чорним оксамитом із зображеннями семисвічника й Зірки Соломона. Перед оксамитовою завісою стояв дерев'яний престол у вигляді крісла з високим бильцем, на якому вправний майстер зобразив семисвічник і написав «Шаддай», що означає одну з незліченних якостей Єдиного: «Всемогутній».
Я зрозумів, що знаходжусь у Чертозі Нарад — таємному підземеллі під фортечною синагогою, де рабі Ісраель радиться з найвищими зверхниками Саркелу. Не знав я тільки одного: нащо мене сюди привели. Може, рабі Ісраель захворів?
Рабі сидів на одному з червоних ослінчиків біля престолу. Пізніше, в Ітхелі, я зрозумів, що трон із написом «Шаддай» могли займати лише Божественний Каган Хазарії з роду Ашинів та цар Ітхелю з роду Обадії Першого. Від заснування Саркелу до моїх часів ніхто і ніколи не посідав престолу у таємному підземеллі. У кожній з фортець на просторах Раш-Хазарі — Священного Хазарського каганату — є такий престол, скопійований з Істинного Трону в Ітхельському палаці Кагана. Так і стоять ці крісла порожні — як Знаки всюдисутності богоданої влади Кагана і Царя…