Адепт
Шрифт:
Тоді сказав мені достойний Йосиф перед людьми й жінками дому свого:
«Ось я, Йосиф, син Нафанів, кажу тобі, зівш: радій, бо приніс ти радість найславетнішому роду в Хазарії. Тепер будеш ти вільний, і лікарем будеш при домі моєму, і ім'я тобі даю — „Гафах“, що значить „дар, істина“».
Так серед речей сущих знайшов я своє друге ім'я, але то було ім'я зовнішнє — для інших, а для себе, як істинне внутрішнє ім'я, залишив я родове — Ратибор. Мелхиседек пізніше пояснив мені, що всі складні речі в ойкумені [36] мають зовнішні і внутрішні імена: зовнішні — як панцир проти злих сил світу, внутрішні — як заповіт Єдиного для існування. Все, що має одне ім'я — беззахисне, а все безіменне — не існує.
36
Ойкумена— «всесвіт» (грецьк).
Подорож до Саркелу через
Про Великий Степ чув я від старих київських воїв, від Силеника і байгарів-стерничих, що співали на становищах караванів під гусла думи про прадавні війни з ґотами та аварами. Колись славетні кагани склавинські Преслав, Кисик та Івель володіли всім Степом як вотчиною. А в теперішні часи Великий Степ опосіла Хазарія, і навіть могутня Імперія ромеїв не здатна була захитати хазарської потуги.
Великий Степ неосяжний і сповнений волі. Знаки, які Єдиний розкрив над Степом, рухливі та небезпечні. Тільки у степу відчуваєш драґлисту велич небесних хмар, що їх сповідники Монхе-Тангри, Вічного Неба, вважають диханням свого бога. Все у Степу нетривке, рухливе — і що може бути більш дивне, ніж рухлива Вічність. Вітер за чверть доби змінює все навколо — хмари і трави, колір і смак повітря. Степ — це приховане Суще, бо все, що хоче сховатись, бачить спостерігача здалеку і ховається швидко. Швидкість тут не відзнака, а спосіб буття; відзнака в Степу — спокій. На спокій мають право лише кам'яні баби. Їм ніхто не загрожує, окрім гніву Єдиного. Все інше, що йому суджена смерть, усе суще в Степу рухається і змінюється — і ніхто не скаже, що в нього попереду визначеність, якщо поряд Степ.
Птахи у небі нагадують літери іудейського письма. Ті, що вірять у Тангру, визначають майбуття за летом птахів. Майбуття в Степу — це два-три дні попереду. Ніхто не провіщає на місяць чи на рік. Для рухливого світу ці обрії Хроноса [37] незрозумілі, як Вічність. Незбагненність Великого Степу краще за всіх визначив Мелхиседек. «Степ — це те, про що не написано в Торі [38] , а в Торі написано про все». Степ і Книга не сумісні, і народи, що народились у надрах Великого Степу, ніколи не знайдуть своєї книги, хоча шукати її будуть довгі тисячоліття. Може, колись напишуть Книгу, в якій літери кожної миті будуть мінятися місцями і створювати нові слова, щоб знову змінитись — тоді це буде книга Великого Степу. Саме Степ навчив мене за оманливим спокоєм речей бачити їх невловимо-мінливу сутність; за кількістю бачити Число; за іменами Божими — неназваність Єдиного.
37
Хронос— для християнина IX ст. — символ часу.
38
Тора— П'ятикнижжя Мойсея, перші п'ять книг Старого Завіту, основа іудейського Закону. В каббалі Тора ототожнювалась з вичерпним кодом Всього Сущого.
Як Всесвіт почався Словом і Числом, так Великий Степ почався Вітром. Усе життя Степу нагадує сон і згадку про той Перший Вітер, про той первісний рух від Єдиного. Так і буде Степ спати і згадувати до кінця часів, коли повстане все, і він повстане, і Вітер повернеться до нього. Не початком, а Судом Божим.
Перехід наш через Степ був важким. Не ставало води і від спеки не було спасіння. На третій день після початку переходу відійшов до Господа праведник владика Марко. Від незнаної хвороби недалеко від Саркелу вмерло четверо печенігів і білява Силеникова наложниця, ім'я якої я забув. Перед смертю вона сказала мені, що бачить жінку в чорному одязі, яка йде до неї по червоних хмарах. І досі я здригаюсь від жаху, коли згадую її обличчя при цих словах.
На двадцятий чи двадцять перший день переходу — пам'ять зраджує мені, бо під нашаруванням подій кількість втрачає числову визначеність, — ми підійшли до Саркелу.
Ніхто точно не знає, чому фортеця отримала це дивне ім'я — Саркел. Людята казав мені, що це ім'я одного з архангелів, в Ітхелі дехто називав Саркел Шарацером, «володарем вогню», бо тільки в цій фортеці можна сховатися від степової пожежі. Гузи нарекли Саркел Західним муром, а мої родовичі і булгари називають цю фортецю Білою Вежею.
Так, побачивши Саркел, я вперше побачив Хазарію і вступив у її дивний світ, де всі речі мають явні і приховані назви, і де влада є знанням прихованих назв.
Розташований Саркел на березі ріки Бузан [39] , яка вужча від Дніпра та Ітелі [40] ,
39
Тепер — Дон.
40
Ітиль(або Ітель) — прадавня назва Волги.
41
Імперія— мається на увазі Візантія.
42
Алани, чорні булгари — племена, які мали кочів'я у Хазарському Степу наприкінці IX ст.
43
Гузи— тюркський племенний союз, найчисельніший між Волгою та Уральськими горами у VIII–IX ст.
Почав будувати Саркел візантієць Петрона у п'ятий рік правління імператора Теофіла [44] , а завершив будову хорезмійський філософ Шамсутдін у третій рік правління Михаїла [45] , сина Теофілового. У дні мого перебування у Саркелі у фортеці і за зовнішнім ровом мешкало більше п'яти тисяч хазар, гузів, чорних булгар і склавинів. За день у Саркелі продавали стільки телячої шкіри, скільки продають її на Константинопольському ринку за тиждень, а зброярні Білої Вежі славились на весь Великий Степ. На лівому березі Бузану, біля Саркелу, є розорані землі, і живуть там алани — народ мирний; серед них багато християн.
44
Теофіл— імператор Візантії у 829—842 pp.
45
Михаїл III— імператор Візантії у 842—867 pp.
Не раз я розглядав фортецю і з лівого, і з правого берегів Бузану, вночі і вдень, з різної відстані. Саркел — син і батько Великого Степу. Він, як сила посеред розлогого безсилля, — цегляно-червоний і білий серед сірого, жовтого, зеленого степового моря. Але він також є минущим серед Вічного. Степ був завжди, був задовго до Саркелу, і коли від Білої Вежі не залишиться й згадки, Великий Степ все ще буде таким — сірим, жовтим, зеленим. За словом пророка Ісайї: «Ти звершив дивне; зумовлення древні істинні. Ти перетворив місто в купу каменю, нездоланну фортецю — в руїни».
І в одну з ночей під Саркелом, коли зірки Зоряної Мережі пророчили щось над холодним мармуром найвищих веж фортеці, взнав я Число Саркелу. Число його — «десять». Так кажу я, Олексій Склавин, учень Мелхиседека та авви Леонтія…
Уперше побачив я Саркел з воза Обадії на вершині літа, в рік загибелі Аскольда, кагана Київського, в п'ятий рік царя Хазарського, Манасії [46] . Був ранок. Степ, яким ішов караван Йосифа, ще спав у блакитному світанковому спокої, а на золотому тлі східного неба чорними стовпами з'явилися вежі Саркелу. Візничий, побачивши їх, провів долонями по своєму обличчю зверху вниз і сказав: «Ертар», що мовою гузів означає спостигнення очікуваного.
46
Манасія II— цар Хазарії. Номінально Хазарією правили Великі Кагани з династії Ашина. Реально влада зосереджувалась в руках царів («беків») з іудейського роду рабина Обадії. Останній цар Хазарії Йосиф (920—965 pp.) залишив нам перелік цих царів без дат і термінів їх правління: Обадія, Езекііл, Манасія І, Ханукка, Ісаак, Завулон, Манасія II, Ніссі, Аарон І, Менахем, Веніамін, Аарон II і сам Йосиф, лист якого до іспанських євреїв досі залишається головним джерелом наших знань про Хазарську державу.