Адепт
Шрифт:
Дияволосповідників ми побачили в двадцятий день місяця Сріблястих Вовків. Зранку в хмарах пилюки до мурів Ітхелю посунула галаслива й смердюча орда.
На низьких волохатих конях, у вовняних і повстяних куртках, пофарбованих у червоне й синє, їхали гузи. Вони співали бойові пісні і били держаками чорних сокир по бляхах на круглих щитах, приторочених до сідел. Угри [120] на сірих алпських конях хизувалися довгими кольчугами та широкими дворучними мечами. Булгари йшли пішки, несучи важкі обладунки з нашитими на грубу волячу шкіру бронзовими та залізними пластинами. На чолі
120
Угри— в ІХст. — кочове плем'я, котре мешкало біля Уральських гір. Предки сучасних угорців та ханти-мансійців.
Вороже військо стало навпроти мурів Саргишу трьома великими таборами. Північний табір розташувався супроти трьох веж — Карабек, Червоної та Котячої.
Вночі Хризохір-Неборак нарахував у північному таборі вісім тисяч вогнищ. Якщо в середньому біля кожного грілося по п'ять ворогів, то весь північний табір був найбільшим із трьох — чотири з кожних десяти дияволосповідників таборилося навпроти Котячої вежі. Потім стало відомо, що в цьому таборі перебувають Абайка-ябгу і потвора. Південним табором керував угорський каган Д'юла, а найменшим, центральним, — брат Абайки, Урса-ябгу.
Дві доби дияволосповідники готувались до штурму. Для того, щоб настрашити захисників муру, вони страчували перед вежами полонених хазар. Нещасним відрубували руки й ноги, жінок ґвалтували цілими загонами і лемент їхній ще довго лунав у моїх вухах. Нарешті, два сатанинські волхви розклали вогнище на узбіччі табору і засмажили на ньому живцем двох дітей. Коли мерзотники почали знімати з рожна смажене людське м'ясо й пожирати його, Неборак не витримав і наказав Василискові наготувати «Рабатбая». Старий грек і вої-буртаси хутко натягнули линви й поклали в кошик балісти камінь завбільшки з конячу голову. Василиск прошепотів:
— В ім'я Отця, Сина та Духа Святого! — і відпустив каретку замка; намащені лоєм линви зіскочили з обертового важеля й камінь полетів у бік табору. Одному з людожерів знесло голову, другому перебило ноги. Радощам на майданчику Котячої вежі не було меж. Неборак поцілував старого грека і дав йому золотий статер. Василиск мовив:
— Із Божою поміччю і потвора не врятується.
Мало хто тоді звернув увагу на його слова.
Про цей випадок стало відомо на мурах Саргишу. Увечері того дня до Котячої вежі завітав сам Ашк-Келеф. Він оглянув «Рабатбая», сифон з олією, дав Василискові та обслузі балісти зв'язку срібних монет; потім Великий Шалишін про щось довго балакав із Небораком і врешті поїхав. Єретик уночі розбудив мене й запитав:
— Ти справді жрець і знаєшся на таємному?
— Так, Небораче, — відповів я. Старий вояк прошепотів мені на вухо:
— Молися за всіх нас Єдиному. Вранці буде штурм і потвора приповзе до нашої вежі.
Я злякався. Старий пірнув у нічну темряву. Ще не співали півні на парканах, коли Неборак підняв загін і ремісників. Наглядачі підвезли на чотирьох арбах плов, коржі та вино. Кашин сказав:
— Їжте, скільки зможете, і моліться як умієте. Не всі з вас доживуть до денного плову і вечірньої молитви.
Мені Хризохір-Неборак наказав піднятися до машини. Він передбачав, що ворог намагатиметься
Ще сонце не напнуло над обрієм вітрило Шехіни, коли став я біля бронзових плит баштової верхівки. Смолоскип висвічував обличчя людей біля мене: спокійну зморшкувату маску Хризохіра-Неборака, перекреслену чорною стрічкою через око; хижу посмішку охлялого, з сивою щетиною Василиска, чиї очі немов світилися в темряві передчуттям бою; спокійне, впевнене обличчя молодого коваля Вахли з роду кривичів, який руками міг трощити залізо; інші обличчя мешканців Міста, що стали на прю з первісною потугою Великого Степу, чиї мінливі знаки так нещасливо склались у свастику. І число того ранку було «шістсот шістдесят шість». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.
Як тільки червона стрічка на східному обрії відокремила темряву неба від темряви землі, орди дияволосповідників із пронизливими криками пішли на штурм. Попереду здоровані-булгари тягнули довгі драбини, за ними сунули незлічені гузи. На їхніх круглих щитах світанок відбивався кривавими плямами.
З мурів і веж по орді вдарили лучники і бойові машини. «Рабатбай» гатив камені в наступаючу лаву без перерви, але що ті камені виробляли у людському вирі, я не бачив. Зате наслідки дії сифону було чути здалеку — обпечені киплячою олією гузи завили, як скажені пси. Рідина затікала їм за обладунок і, замучені болем, вони ламали нігті, здираючи з себе панцирні пластини.
Хмара стріл упала на майданчик Котячої вежі. Ще до того, як сонце стало над обрієм у повний диск, біля балісти лежало двоє вбитих і п'ятеро поранених. Я переповзав від одного страждальця до іншого, виймаючи з їхніх тіл стріли, обмиваючи вином рани. На деяких стрілах були помітні заглибини з отрутою.
Після сходу сонця стрілопад ущух — бій перемістився на мури, де дияволосповідникам вдалося захопити невеликий відрізок стіни. На допомогу склавинському загонові й вірменам, що захищали вежу Карабек, Великий Шалішин надіслав дві сотні ветеранів — арсіїв зі своїх резервів.
Біля полудня гузи притягнули до Котячої вежі таран — велику дубову колоду із залізною довбнею на кінці. Колода була підвішена за ланцюги до двох дерев'яних рам. На рами гузи поклали дах із очеретяних щитів і мокрої шкіри — захист для обслуги тарану від вогню і стріл.
Хризохір-Неборак розсміявся, коли побачив той витвір кочівників.
— Цей патик нашу браму навіть на подряпає! — поцінив машину Василиск. Він змінив висоту регулюючого бруса на балісті, і тепер «Рабатбай» був готовий до ближнього бою. Величезний камінь злетів високо в небо і майже вертикально впав на таран. Одне з коліс його відлетіло, двох із обслуги знесло з переламаними кістками. Другий камінь розкидав степовиків, що штовхали таран до брами. Гузи кинули свою машину й порозбігалися.
Неборак відіслав мене на нижні поверхи, де також були поранені. На третьому поверсі я зустрів бібліотекаря Елігу. Він стояв біля бічної стіни у червоному вовняному плащі й гостроверхому сталевому шоломі; Елігу вголос читав Тору. Виглядав він дуже кумедно. Бібліотекар спитав мене, чи не видно, бува, з майданчика потвору.
Я відповів йому словами святого Луки:
— Де труп, там зберуться орли.
Елігу дивно подивився на мене і не спитав більше нічого. Я мусів затриматися на цьому поверсі, бо тут було багато поранених.