Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Шрифт:
Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пiзнiше, нiж звичайно. Раптом я помiтив павука -- вiн бiг по ковдрi. Я натяг сорочку на голову i гукнув:
– - Мамо, мерщiй iди сюди з вiником! Тут павук! Вимети, мамо!
Я знаю, що мама не терпить павукiв i завжди воює з ними. З кухнi долинув мамин голос:
– - Ото лихо! Побачиш уранцi павука -- бути прикрощам!
Вона тут таки прибiгла з вiником у руцi й вимела павука геть.
Я швидко одягся i вже зашнуровував черевики. Коли це лусь!
– перервався шнурок. На однiй
– - Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?
Коли панi Еке зробила менi в класi зауваження, що я запiзнився (звiдки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука i вирiшив сьогоднi пильнувати як нiколи. Згодом панi Еке викликала мене до дошки -- розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", -розлютився я.
А що я нiяк не мiг викинути з голови того павука, то весь час затинався, вiдповiдаючи на питання, i одержав слабеньку "трiєчку" та ще одне зауваження вiд учительки. Але це було ще не все. На уроцi нiмецької мови нам повернули вчорашнiй диктант. У мене знову була слабенька "трiйка", бо я забув поставити три коми i в двох словах пропустив по лiтерi.
На уроцi фiзкультури у мене не вийшла вправа на турнiку.
– - Клятий павук!
– - сердито пробурмотiв я, викинув ноги вперед i напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Нашi спортсмени смiялися надi мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. I, як на те, на уроцi працi я врiзав собi пальця.
Як же я зрадiв, коли скiнчились уроки! Так зрадiв, що навiть забув сказати "до побачення" панi Еке, коли ми йшли додому.
– - Цiттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" i навiть шапки не скидаєш.
– - Старий отруйний павук, -- буркнув я.
– - Ти щось сказав?
– - сердито запитала вчителька.
Я почервонiв. Звiсно ж, я мав на увазi не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить менi самi невдачi.
– - Нi, нi, -- пролепетав я, -- просто я вас не помiтив. Будь ласка, вибачте.
I я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу -- певно, Ервiн пiдклав. Вiн мастак на такi речi.
Я вирiшив сьогоднi не виходити з дому, щоб не дати павуковi нагоди ще якось дозолити менi. Однак мама послала мене в магазин, i я загубив дрiбнi грошi -- 34 пфенiги. А коли повернувся, мама почала вичитувати менi:
– - Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який вирiс, а покластися на тебе не можна.
Я заперечив:
– - До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...
Та мама й знати нiчого не хотiла:
– - Ти просто неуважний, i павук тут зовсiм не винний. Отож, не виправдовуйся!
Я вийшов у двiр погуляти, бо дома ж самi прикрощi. Хлопцi з нашої вулицi грали в футбол iз командою iз сусiдньої вулицi. Ми програли з рахунком 18:7. Всi казали, що найслабшими гравцями були воротар i я. Воно й правда, адже я весь час думав про того
– - Сьогоднi вранцi я побачив павука. Це все через нього.
Але хлопцi не зрозумiли мене, вилучили з нападу, i я пiшов геть.
Увечерi тато помiтив, що у мене поганий настрiй, i запитав:
– - Що скоїлось, Альфонсе? Неприємностi у школi?
Я кивнув:
– - Так, неприємностi.
I я розповiв про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотiв нiчого й чути:
– - Ти погано пiдготувався i був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турнiку у мене теж нiколи не виходила.
Те, що вправа не виходила у тата, втiшило мене, але я залишився при своїй думцi: все було через того павука.
Тато розсердився:
– - Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?
А потiм звернувся до мами:
– - Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?
Мама сказала, що павук -- то не дурницi.
Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.
– - Тепер напевно будуть неприємностi, -- тихо мовила мама.
– - Оце ж вони й є, -- вiдказав тато.
Я кивнув:
– - Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.
Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:
– - Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...
Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.
Ми з мамою таки маємо рацiю -- павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi -- хiба це не доказ?
Тiльки тато думає iнакше.
Чому я завжди попадаю в халепу?
Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:
– - Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця -- так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?
Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.
Вчитель помовчав i сказав:
– - Отже, першого нема.
Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:
– - Цiттербаке, ти, бува, не заснув?
Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.