Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Гольц-Баумерт Герхард

Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:

– - Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?

Я сказав:

– - Просто не насмiлився.

Наступного дня пан Гiрцiг запитав:

– - А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?

Я знiяковiло вiдповiв:

– - Тут!

Наш новий учитель не помiтив, що вчора я теж був. Вiн ще не знав усiх в обличчя.

– - А де ти був учора?
– - приязно запитав вiн.

Заїкаючись, я почав:

– - Я...

Знову

на лобi у мене виступив пiт i, певно, я ще й почервонiв.

Вчитель насупився:

– - Ну, Цiттербаке, що сталося?

Я, нарештi, признався, бо перед цим добре все обдумав:

– - Я був тут, пане Гiрцiг.

Вчителеве обличчя спохмурнiло.

– - Слухай, таких витiвок у нашiй школi не повинно бути. Вчитель -твiй друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка вiд батькiв?

– - Нема, -- вiдповiв я.
– - Та й навiщо вона?

– - Отже, прогуляв урок, -- зробив висновок учитель.
– - Хочу сказати, що я в тобi розчарований.

Пiсля занять вiн дав менi записку для мами. Я можу тiльки здогадуватися, що в нiй було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стiл. Мама прочитала i, мов пiдкошена, опустилася на стiлець. Вона тiльки сказала:

– - Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!

– - Я не...
– - почав я знову, але чомусь не закiнчив.

А мама сказала:

– - Хлопче, будь правдивий.
– - I поклала менi на плечi руки.
– - Ти дуже м'який. Альфонсе, -- продовжувала вона.
– - Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?

Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:

– - Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.

Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.

В магазинi було людей -- нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:

– - Тiльки що впустив.

Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.

Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:

– - Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!

Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:

– - Так, так!

Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.

Той хлопець теж вийшов надвiр.

Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.

Мабуть, то був швейцар.

– - Ну, хлопчиську, -- сказав вiн сердито, -- нарештi я тебе здибав!

– - У чому справа?
– - спитав я запинаючись.

– - Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?

На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.

Чолов'яга струсонув мене:

– - Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?

Я кивнув.

– - Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, -- сказав чолов'яга.

Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.

– - От тепер ти зрозумiв!
– - сказав, вiн i вiдпустив мене.

Ледве я переступив порiг, мама запитала:

– - Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.

Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?

– - Надалi я буду ходити сама до магазину, -- сказала мама.

Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.

Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися -- передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.

– - Вiн пiдслуховував, -- сказав Петер.
– - Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.

Я вiдчув, що червонiю.

– - Та я...

– - Так, -- сказав Петер, -- ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?

Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?

Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби

По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою вiн нiколи не бере. Коли я його прошу, вiн каже:

– - Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.

Днями я написав на "вiдмiнно" контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:

– - Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.

Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.

– - Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, -- наказав тато.