Алмазне жорно
Шрифт:
Л о з к а (збентежений). Як то в Iгнатiвцi?
П р о з к а. Так, пане, в Iгнатiвцi?
Л о з к а. Я... я був там у свого швагра.
П р о з к а (єхидно). А чого ж то пан потрапив за московский кордон та пиячив там у борщагiвських ченцiв?
Л о з к а (остаточно збентежений). Я... яких ченцiв? Що то пан вигадуiє?
П р о з к а. Так, пане, у тих ченцiв, де гайдамаки ховались. А чи не хоче пан побувати у регiментаря Стемпковського в Коднi?
Л о з к а (розлютований, схоплюється i виймає шаблю). Ах ти, собако, пся вiро, котолупе поганий! Я тобi покажу, як калюмнiю* (* Калюмнiя - наклеп.) чинити! (Нападає
П р о з к а (теж вихоплює шаблю i обороняється). Хто, я котолуп! А, до ста дяблiв, я тобi покажу, як фортельнi ексцеси чинити, кабан пузатий!
Б'ються.
К о р ч м а р (переляканий). Гвалт! Калавур! Панове! Панове! Перестаньте. Патруль iде. Жовнiри! Скрiзь по хуторах жовнiри! Арештують, роблять труси.
II
Стукiт у дверi.
Корчмар iз жахом ховається за шинквас. Пани опускають шаблi i сiдають, теж зляканi. Увiходить Лiя, слiпа дiвчина, єврейка, молода, гарна, з журливим блiдим лицем, у темнiй, подiбнiй до сорочки сукнi, боса, простоволоса. В руках у неї цитра.
Л i я (обережно йде в хату, намацуючи рукою дорогу, i говорить iз мрiйною журбою, нi до кого зокрема не звертаючись). Як зимно стало надворi... Як замерзли мої бiднi босi нiжки... Я шукала в полi квiток, але пов'яли всi мої квiтки... (Сiдає праворуч i перебирає струни, дивлячись перед собою).
Л о з к а. Гей, Янкелю, хто це така, божевiльна, чи що?
К о р ч м а р (нерiшуче наближається до панiв). Це бiдна слiпа дiвчина, єврейка... гарна, тиха дiвчина... але ж конфедерати забили в неї всю родину в Кам'яному Бродi... Немає в неї нi хати, нi мами, нiчого... З того часу й ослiпла... Так ось i ходить по чужих хатах... спiває, ворожить... все просить, щоб подарували їй черевички... (Зiтхає), 0-ой-ой... Якi тепер часи настали...
Л i я. Так, так... купiть менi черевики, добрi люди... Як замерзли, як поколотi мої бiднi нiжки!.. Я ходила по нивах i шукала квiток... Але позжинали геть усi ниви, i тiльки поколола я на стернi свої босi нiжки... Хiба ж можна ходити по стернi без черевикiв?... Як зимно i боляче на цiм свiтi... Я хотiла спитати, де живуть люди взимку... Адже ж не у всiх єсть хати. Де живуть перепiлочки, коли позжинають ниви... Може, i я перепiлочка? Так, так... Хтось назбирає i пов'яже золотi снопи... а бiдна перепiлочка не матиме де притулити голову. (Тихо спiває пiд цитру).
Як iз-за гори та з-за байраку
Виходили вчора гайдамаки.
Як прийшли, байраки порубили,
Порубавши, жарко запалили,
Соловйових дiтей посмалили,
Як пожали женцi спiле жито,
Вже нема де перепiлцi жити.
Полетiла бiдна сиротинка,
Пострiчав її маленький соловейко.
"Ой, куди летиш, маленька перепiлко,
Не лiтай темненької ти ночi,
Бо поколеш на стерниночку ти очi".
"Ой, на що менi тепер глядiти,
Як померли мої малi дiти".
III
Знов вiдчиняються вхiднi дверi i увiходить Стеся. Вона зупиняється на хвилину в дверях i неначе на когось чекає, дивлячись надвiр. Потiм зачиняє, зiтхнувши, дверi i йде в хату.
С т е с я (знов вертається до дверей i дивиться, схвильована, надвiр). Боже мiй, чого це вiн так забарив...
Макосiй увiходить. Стеся бере його за руку i веде до стола. Це статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.
С т е с я. Нарештi-таки. Ну, ходiмо-бо, сiдайте ж, Остапе. Я вся перехвилювалася за цю годину... Ну, що, як... що ви дiзналися?
Корчмар подає пiвмиски i жбан iз медом.
С т е с я. Ось, прошу, будь ласка.
Сiдають за стiл праворуч.
М а к о с i й. Погане дiло, Стесю, бачу я, що не доведеться менi їхати з вами далi. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших - проїзду немає, небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрiзь по хуторах патрулi, пiд'яздовi команди, шукають гайдамакiв, хапають геть усiх, хто попадеться.
С т е с я (ламає руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло дванадцять день... дванадцять день з того строку, що дав менi суддя... i нiчого... нiчого. Що ж робити?.. Як набiгти цiєї тропи? Їхати в Житомир, кинутись знов до нiг Дубровського, благати, плакати... Боже великий...
Пан Лозка i пан Прозка, як i перше, грають у карти, але Прозка весь час прислухається до розмови Макосiя, часто повертаючи в їхнiй бiк свого довгого носа.
М а к о с i й. Не знаю вже, що й порадити тобi, Стесю... коли ж нiхто з товаришiв Василевих i не чув про цей гемонський камiнь, ти ж бачиш сама - були ми i в Борисполi, i в Воронковi, i в Сулимiвцi... були аж у двох монастирях, - i все даремно... Нiхто й не чув про цей алмаз... Були кубки, ланцюжки, клейноди, ковшi золотi - багато дiсталося здобичi євреям i на нашому, i на цьому боцi. Але алмаза нiхто не бачив. Та й не вiрю я цiй княгинi, Стесю.
С т е с я. Нi, нi, цього не може бути... Я знайду цей алмаз, хоча б довелося вiддати життя за нього.
М а к о с i й (чухає потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я їхати далi - на вашу сторону. Ось що я тобi пораджу. Здається, єсть ще два чи три чоловiки наших на цiй, на лядськiй сторонi. (Ще стишуючи голос). Плиханенко в Вiльшанцi, єсть i в Богуславi: Мусiй Чепиженко, якщо не потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собi на папiрець. Та ще був iз нами один музика з Таращi - звали його Шенчик - теж Мусiй - запиши i його, Стесю, грав на цимбалах.
С т е с я (бере його за руку). Благаю, благаю вас, мiй добрий, мiй ласкавий Остапе, не залишайте мене. Ви ж були приятелем Василевi - вiн так вас любив... чи можете ж ви зрадити його в таку лиху годину? Де ж ваша приязнь, де ваша честь рицарська?
М а к о с i й (хмуриться). Не сподiвався я почути таких слiв, Стесю, - не зрадив я Василя, але що ж я можу зробити один? Слухай, Стесю. (Стишуючи голос). Може, менi ще пощастить пiдмовити декого з наших - може, ми ще встигнемо врятувати Василя, а поки прощавай, Стесю. (Озирається). Пам'ятай же, що я казав - Мусiй Шенчик - у Таращi i Плиханенко - у Вiльшанцi. А найпаче - Шенчик-музика. Це такий пройдисвiт, що все знає, - якщо вiн не чув про алмаз, то вже, певно, нiхто не знає. А зараз я пiду, бо й так он той носатий пан щось дуже пильно до мене придивляється. Прощавай. (Виходить).