Амаркорд (Збірка)

Сняданко Наталка В.

Перший труп невідомого

Під такими заголовками вийшли сьогодні три найпопулярніші газети нашого міста — «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці». Усі вони розповідають про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений вночі біля смітника однієї з новобудов. Біля тіла не виявлено жодних документів, а відрізана голова щезла. «Ведеться робота із встановлення особи потерпілого, — пишуть у цих газетах. — Існує припущення, що цією особою може бути зниклий за дивних обставин громадянин Голландії, який проходив двотижневе стажування у газеті КРІС-2. За неперевіреними даними, слідчі побоюються, щоб у місті не з’явився серійний убивця. Тоді треба очікувати, що цей труп був лише першим».

«Журналісти

завжди спотворюють факти», — сказав би тут мій науковий керівник пан Світило В.І. Він, як і переважна більшість представників академічного середовища, вважає практичну журналістику поверховим заняттям для неосвічених писак. Вступну лекцію із «Основ журналістики» для першокурсників мій науковий керівник зазвичай починає словами: «Журналіст і сантехнік діють однаковими методами, але з різною метою. І один, і другий щодня порпаються по чужих кльозетах, вишукуючи непотріб, який забиває каналізацію. Побачити гівно ближнього — ось надзавдання журналіста, тоді як завдання сантехніка — сховати це гівно у якомога міцніших трубах».

На думку мого наукового керівника, людина, яка себе поважає, може досліджувати процеси, що відбуваються в сучасних ЗМІ, лише на теоретичному рівні, як біолог досліджує мікроорганізми або тварин, але марати руки (саме цей, скалькований з російської зворот він чомусь завжди вживає, коли йдеться про написання статей) — заняття не гідне людини, яка себе поважає. У даному випадку годі йому заперечити, адже мешканця Амстердама справді послали не переймати досвід тигиринських журналістів, а зовсім навпаки. Написали би замість «проходив» — «проводив», і все стало б ясно, але автор статті явно квапився, тому не вдавався в нюанси і створив черговий прецедент для зміцнення і без того упередженого ставлення мого наукового керівника до практичної журналістики. Причому упередження його стосуються не лише так званої жовтої преси, а й цілком поважних видань.

До речі, цікаво, чому серйозну пресу досі не наділили якимось кольором — зеленим, наприклад, чи вохрою, у крайньому випадку — синім, темно-синім, ясна річ, майже фіолетовим. Узагалі серед кольорових штампів чомусь переважають негативні: чорний піар, жовто-блакитний ухил, червона загроза, біла смерть. Тільки солідарність несподівано спромоглася завоювати собі штамп помаранчевої. А що з усім решта, якого кольору оперативність, виваженість, неупередженість?

Так от, якби мій науковий керівник поспілкувався із паном Незабудком, нашим головним редактором, він би, можливо, трохи змінив своє упереджене ставлення, бо пан Незабудко категорично забороняє застосовувати у КРІСі-2 методи, якими діє бульварна преса.

Наприклад, у «Документах і аргументах» полюбляють «репортажі очевидців», які пише хтось із штатних журналістів, сидячи вдома перед телевізором, щоб газету з «ексклюзивом» краще розкупили. Один із таких репортажів вони надрукували 12 вересня 2001 року. З тексту було не зовсім зрозуміло, яку саме роль відіграв очевидець у трагічних подіях попереднього дня, спершу він детально описував краєвид із вікна літака, що скидав бомби на торгові центри, далі до найменших подробиць передавав передсмертні відчуття тих, хто загинув під час бомбардування, згодом його посвятили у подробиці підготовки терактів, а насамкінець і в деталі розмов керівництва Білого дому вже після катастрофи. Переважна більшість описів у цьому тексті нагадувала найвідоміші сцени з голлівудських блокбастерів на відповідну тематику, доповнені уявленнями автора про міжнародну політику та географію. І хоча автор постійно плутав іракських терористів із арабськими, а тих із ірландськими, усіх по черзі примушував боротися то за іслам, то за незалежність Країни Басків, то проти глобалізації, це не заважало йому постійно наголошувати на абсолютній перевіреності викладеної в тексті інформації. Я вже не кажу про згадані у тексті музеї, які, на думку автора, містяться у Нью-Йорку, наприклад, Прадо, музей Родена чи Вавель. Навіщо у спогадах про бомбардування згадувати музеї? Можливо, аби повніше відобразити пережитий стрес, адже автор врятувався завдяки сміливому стрибку з вікна 25-го поверху, пробивши головою куленепробивне скло, і неушкодженим приземлився на асфальт.

Інше популярне тигиринське видання «Подробиці» часто друкує інтерв’ю

з відомими голлівудськими акторами. Кожній із таких розмов передує розлогий вступ, де журналіст, такий собі Ізидор Кицькало, детально описує свою зустріч із зіркою та враження від особистого спілкування, при цьому він постійно наголошує на достовірності викладених фактів та їхній абсолютній ексклюзивності. Щоправда, це не заважає йому стверджувати, наприклад, наступне: «Відома іспанська акторка Катрін Деньов справила на мене незабутнє враження під час нашої першої зустрічі в Парижі», або «Американка Ніколь Кідман часто любить згадувати своє австралійське дитинство», чи «Відомий голлівудський актор Том Круз, брат Пенелопи Круз, знявся у фільмі Квентіна Тарантіно „Соляріс“».

«Бійтеся зайвих уточнень», — так починає свої розмови з усіма журналістами-початківцями заступник головного редактора КРІСа-2 пан Фіалко і часто унаочнює цю пораду цитатами з текстів Ізидора Кицькала.

Бійтеся неосвічених журналістів, — заперечив би йому мій науковий керівник, якби був присутній при цьому. На це пан Фіалко слушно зауважив би, що всі журналісти нашого міста, включно з Ізидором Кицькалом, училися в одному вузі, тому їхня освіченість — результат праці пана Світила В. І. та його колег. І я не знаю, що відповів би на це мій науковий керівник, бо він ніколи не опускається до діалогів, а тим більше до суперечок із представниками практичної журналістики, бо вони всі, на його думку, є неосвіченими дилетантами.

І спробуй доведи йому після цього, що КРІС-2 ніколи не опускається до стандартів жовтої преси. «Пильнуй, кого граєш і якого хера», — часто повторює нам головний редактор пан Незабудко, що означає: «Достовірність інформації у нашій газеті завжди мусить бути на першому місці». І всі з ним погоджуються.

Саме тому, а не з метою приховати інформацію, як спекулювали бульварні газети, КРІС-2 не повідомив своїх читачів про факт зникнення Арнольда Гомосапієнса. Адже факт залишався неперевіреним. Можливо, голландець не зник, а просто відлетів, не прощаючись. А може, і прощався, просто сп’яну ніхто не пам’ятає. Зате бульварна преса дружно винесла вищенаведені повідомлення на перші сторінки.

Але це я прочитала вже після допиту слідчого. До речі, проведеному всупереч усім моїм теоретичним уявленням про те, як повинні проходити допити. Тим більше, в нашій країні. Десь на набережній Орфевр мене, можливо, і не вразив би інтелігентний вираз обличчя чоловіка в ідеально напрасованому модному костюмі, який назвав себе слідчим. Але не на вулиці Олега Кошового, пардон, тепер уже Нестора Махна.

Насамперед слідчий запропонував мені кави, яку запарив у мідній (!) джезві. Доповнюючи аромат колумбійської арабіки, затишно попихкував люлькою. Цікаво, у них там усі такі, чи слідчий Тичина (родич? однофамілець?) просто виняток. Як поліглот Анастасія Камєнська, кулінар, колекціонер орхідей та естет Ніро Вульф чи англійська пенсіонерка міс Марпл, для якої діяльність слідчого — це насамперед можливість зайвий раз попліткувати. Чи хоча б як літературознавець і секретар багатої бізнес-вумен (чи все-таки-менки?) Іван Подушкін, який неохоче відривається від поезії Срібного віку і розслідує злочини. Він не перекладає з п’яти мов, та і в кулінарії не дуже тямить, зате цілком постмодерністично разом зі своїм босом (своєю мем, боскою, шефовою чи шефинею) захоплюється постаттю Ніро Вульфа і в усьому намагається його наслідувати.

Михайло Тичина нікого не намагається наслідувати, хіба що мимоволі часом не зачиняє вхідних дверей до свого помешкання, як це, щоправда, свідомо, робив комісар Берлах.

Але навіть як на літературного персонажа, а не живого слідчого, Михайло Тичина виглядає занадто доглянуто. Ні тобі знаменитого вим’ятого плаща чи хоча б костюма, ні олівця за вухом, не кажучи вже про джинси і кросівки, якими традиційно зловживають у детективах не лише чоловіки, а й жінки. Зовсім не виникає враження вічної невиспаності, перевтоми чи розсіяності, яка згідно з розповсюдженим стереотипом супроводжується повною самопосвятою професії. У пана Тичини на столі я випадково побачила квиток на львівський концерт Войтека Мрозека, що заінтригувало мене ще більше. Слідчий, який їздить до іншого міста на концерти сучасного джазу, — таке навіть у французьких фільмах рідко трапляється.