Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Багато кого дивує назва нашого міста, походження якої до кінця не з’ясоване. Існує припущення, нібито на час заснування, а це приблизно XVII століття, сюди планували перенести столицю Галичини. Заснував місто такий собі Акакій Бздинський, невідомий історикам купець посполитого походження, який нажив капітал за допомогою темних махінацій і хотів прославити своє ім’я.
Кажуть, спочатку Акакій Бздинський наполягав, щоб місто назвали на його честь, але недостатня благозвучність імені засновника примусила відмовитись від цієї ідеї. Тоді місто з невідомих історикам причин назвали Тигирином. У туристичних путівниках можна прочитати, що назва ця пояснюється народженням засновника у рік Тигра, хоча більшість туристів і сумнівається, що на той час китайські гороскопи вже встигли досягнути такої популярності. Тигра планували згодом зробити символом Галицького князівства і ввести його зображення в королівський герб. З
Однак легенда про те, що місто мало стати королівським, передавалася з покоління в покоління, і тигиринці виховували дітей в дусі національного патріотизму та усвідомлення героїчного минулого.
Грицева шкільна наука
У радянський період культурно-мистецьке середовище Тигирина формувалося на базі професійно-технічного училища № 13, яке планують перейменувати на Академію гуманітарно-технічних наук і мистецтв, а також присвоїти їй статус національного вузу. Сюди вступають діти з найкращих родин. Завдяки людям, що сформували це середовище, в історії українського мистецтва з’явився термін «тигиринський феномен», який позначає велике скупчення в один час і на одній території видатних філософів, митців, культурних та політичних діячів. Чому стільки яскравих особистостей народилися саме в Тигирині і саме у 60–70-х рр. минулого століття, невідомо. Можливо, що і несуттєво. Ще більш дивним виглядає те, що всі вони починали свою діяльність саме в училищі, первісно призначеному для підготовки столярів, фрезерувальників та механіків. Хоча мій батько, наприклад, зовсім не вважає цей факт дивним і визначає як причину цього свідомий опір системі існуючих освітніх установ. Тигиринці прагнули довести, що можуть запропонувати вищу якість освіти, ніж будь-який авторитетний вуз країни. І це, на думку мого батька, вдалося.
Із ним багато хто не погоджується, вважаючи факт виникнення тигиринського феномена містичним, магічним, знаковим, але в жодному разі не раціонально обумовленим. Суперечка між прихильниками раціонального та ірраціонального походження цього явища точиться в колах тигиринських інтелектуалів давно. Хоча всі погоджуються, що важливим є насамперед сам факт скупчення такої великої кількості непересічних особистостей у нашому місті. Зараз в інтелігентних сім’ях уже стало традицією віддавати своїх дітей до ПТУ № 13 для того, щоб вони могли зав’язати корисні контакти і сформуватися як особистості. У цьому навчальному закладі майже не залишилося предметів, які безпосередньо стосуються спеціальностей столяра, фрезерувальника та механіка, а ті, які ще залишилися, ніхто не сприймає серйозно. Нещодавно ці предмети хотіли зовсім усунути з програми, але це чомусь виявилося неможливим. Технічний профіль навчального закладу змушені будуть залишити навіть після перейменування, тому його зробили теоретичним. На відділенні столярів-теоретиків переважно вчаться ті, кому забракло місць на решті факультетів (їх є три: загальна культурологія, порівняльна культурологія і просто культурологія). Багато хто порівнює тигиринський феномен із мулярським братством, а одним із основних доказів цієї гіпотези вважається те, що у багатьох видатних сучасних філософів, письменників, музикознавців нашої країни у дипломах написано «Столяр-теоретик першої категорії». Ще дехто вважає цю схожість із масонами негативною. Як на мене, і перше, і друге твердження безпідставні. Але я не можу виступати безстороннім коментатором у цьому питанні, бо мій батько, Галичанко Дзвеніслав Йосипович, — директор професійно-технічного училища № 13, автор відомої філософської праці з питань галицького сепаратизму «Дегуманізація ортодоксії», засновник і видавець науково-філософського альманаху «Грицева шкільна наука».
Я також закінчила професійно-технічне училище № 13 за спеціальністю «столяр-теоретик». Батько категорично проти протекції, тому я вступала до училища на загальних підставах, набрала при вступі меншу кількість балів, ніж це було потрібно для котрогось із основних факультетів, і потрапила до столярів-теоретиків. Точніше, «теоретичок», бо в моєму дипломі стоїть форма жіночого роду, на відміну від дипломів решти випускниць училища і всупереч чинному правопису. Прогресивні погляди батьків зробили своє, і я таки добилася, як написали би в альманасі «Грицева шкільна наука», ґендерної справедливості. Але це не дуже допомагає мені в житті, бо коли я подаю своє
Зараз я заочно навчаюся в аспірантурі, досліджую тематику «Провінція географічна — не провінція духовна», і у своїй роботі планую показати явище тигиринського феномена з погляду його непровінційності та абсолютної винятковості. Ясна річ, при цьому я застосовую інтердисциплінарні методи дослідження, інтерпретуючи історію за допомогою методології, яку використовують у культурології, психології і навіть медицині.
Щоправда, відтоді, як я працюю у КРІСі-2, мені довелося перервати роботу над дисертацією, бо, по-перше, не вистачає на це часу. А по-друге, праця над темою наштовхнула мене на нові її аспекти, яких я раніше не помічала і які вносять принципові зміни у попередню концепцію.
Наприклад, саме поняття провінційності. Для мого батька, як і для всього середовища тигиринської інтелігенції та читачів КРІСа-2, це поняття є очевидним і не потребує жодних дефініцій. Вони завжди знають, що саме є провінційним, а що таким не є.
Якщо б когось із представників цього середовища попросили скласти список речей і явищ, які він або вона вважає провінційними, туди напевно потрапило б наступне:
1) православне віросповідання;
2) погане володіння українською мовою;
3) добре володіння російською мовою;
4) сумніви у майбутній перемозі ідеї галицького сепаратизму;
5) відсутність чіткої політичної позиції;
6) намагання за будь-яку ціну переїхати жити до столиці або хоча б до Львова;
7) надмірне наслідування всього, що походить зі столиці або хоча б зі Львова;
8) незнання національних обрядів і застільних пісень;
9) незнання історії власного міста;
10) незнання національної історії.
Напевно, таких ознак можна знайти й більше, але вищеназвані абсолютно точно потраплять до категорії провінційних з погляду кожного свідомого тигиринця. З іншого боку, всі перелічені явища чи принаймні більшість із них виглядають абсолютно непровінційно в очах представників інших середовищ. Наприклад, київських та львівських російськомовних, частини деяких київських україномовних і абсолютно всіх донецьких, полтавських, одеських та херсонських. Таким чином, поняття провінційності з категорії постійної і чітко визначеної перетворюється на змінну величину, залежну від середовища, у якому це поняття вживається. Хоча цю тезу й заперечують усі, хто дотримується радикальних поглядів у питанні галицького сепаратизму, тобто як його гарячі прихильники, так і не менш переконані противники. Але в цьому немає нічого дивного, адже будь-яка радикальність веде до спрощення.
По-друге, поняття духовної провінції. Для представників середовища тигиринського феномена тут знову ж таки немає нічого складного. Кожного, хто не поділяє поглядів теоретиків галицького сепаратизму, або ж поділяє їх не надто переконано, можна вважати людиною з провінційною свідомістю. Але, як на мене, це визначення потребує уточнень. Наприклад, як бути з тими, хто входить до ЛРУБЗ(нє)? Представники ТРУБЗ(нє) вважають їх провінціалами, ігноруючи той факт, що позиції обидвох партій майже ідентичні.
По-третє, чи потрібно зайвий раз уже в назві роботи підкреслювати, що Тигирин — це географічна провінція? Адже це може викликати незадоволення найбільш радикальної частини тигиринських патріотів, які не захочуть асоціювати себе з жодною провінцією, навіть якщо це слово вжити у позитивному сенсі.
Можливо, я надто близько підійшла до предмета дослідження, потрібно було залишатися на безпечній відстані закордонних бібліотек, звідки все виглядало чітким і однозначним? А може, взагалі жодна ідея не видається мені вартою довіри настільки, щоб цілком себе з нею ідентифікувати?
Навіть не знаю, в чому конкретно полягає те, що мене зупиняє. Можливо, я просто глибше вникла у матеріал, і деякі раніше очевидні факти зараз перестали для мене бути настільки очевидними, а деякі раніше прийнятні спрощення почали здаватися надто примітивними. Можливо, я усвідомила величезний розрив, який полягає між теорією якоїсь політичної ідеї та її практичним втіленням. А також те, що надто неупереджений підхід до теорії на даному етапі може серйозно зашкодити практиці. Або ж побачила, що будь-яке намагання описати те чи інше явище неминуче веде до спрощення, тому немає сенсу навіть намагатися описати щось об’єктивно чи принаймні адекватно.