Амаркорд (Збірка)

Сняданко Наталка В.

— У нашій клініці таке неможливо, але щодо інших я нічого не можу гарантувати. Ейнштейн також не міг передбачити, до яких фатальних наслідків призведе його теорія відносності.

— Чи працюють у вашій клініці українські консультанти?

— Так, безумовно, я дуже ціную українців за їхню працездатність і винахідливість.

— Чи маєте ви українські корені?

— Маю, але це не стосується теми нашої розмови.

Редакція вдячна нашому постійному дописувачеві Теобальду Полуботкові-Свищенку за допомогу в підготовці матеріалу.

Про стакани і підвали

Як і більшість людей, що своїм фахом обирають мистецтвознавство, Теобальд — людина творча. Це стає очевидним уже при першій зустрічі, ще до того, як ви довідаєтеся його ім’я і фах. Рідко кого вводить в оману навіть зріст цього хлопця, що становить два метри одинадцять з половиною сантиметрів. Часом, щоправда, його питають, чи не займається він баскетболом. Але питають, не сподіваючись почути ствердну відповідь, бо достатньо лише поглянути на Теобальда, щоб збагнути,

що баскетболістом, бухгалтером, водієм тролейбуса чи банківським службовцем він бути аж ніяк не може. Виглядає мій знайомий так, що на початку свого перебування в Тигирині далеко не завжди міг без перешкод зняти гроші з власного рахунку в одному з місцевих банків, бо деякі з охоронців відмовлялися пускати його всередину.

Теобальд переконаний, що в зовнішності людини не повинно бути жодних випадкових елементів, і, окрім суто естетичної та практичної функції, одяг, взуття, матеріал, з якого їх виготовлено, а також дезодорант та зачіска, не кажучи вже про вираз обличчя, мають відповідати світоглядним переконанням людини. Тому носить червоні шаровари, пошиті, як він це називає, «історично вмотивовано», тобто так, як носили в давнину козаки. Доповнює цей імідж жовто-блакитна косоворотка, пошита за класичними російськими зразками. Саме в цьому поєднанні криється «фундамент» ідейного світогляду Теобальда, що його при бажанні можна було б окреслити і як суперечливість. З одного боку, як кожен син, він бунтує проти авторитету власного батька, але стверджує, що робить це не з «банальною едипальною метою», а зі значно глибших і поважніших переконань. Теобальд вважає, що батько має рацію, коли захоплюється всім українським і навіть, на відміну від усіх українців, успішно заробляє на цьому гроші, але при цьому батько ненавидить усе російське, і це Теобальд засуджує. Теобальд також захоплюється всім українським і навіть досліджує, як уже було сказано, тигиринський феномен, вважаючи його найбільш яскравим прикладом інтелектуальної конкурентноздатності української нації в очах пересічного і непересічного європейця, але при цьому з повагою і пієтетом ставиться до всього російського. Аби ще більше підкреслити цю свою лояльність (хоча, може, й просто щоб подратувати батька), Теобальд тримає вдома і всюди возить за собою тлустого рудого хом’яка, якого називає Лєнін, а на трилітровій банці, де живе Лєнін (серед німецьких друзів Теобальда ця унікальна у західному світі посудина викликає ажіотаж і неприховану заздрість), наклеєний девіз: «СРСР пока не вмер». Ідейне навантаження (я б навіть назвала це перевантаженням) має і зачіска Теобальда. Його волосся старанно зав’язане у коротенькі хвостики «а-ля» Цибуліно, пофарбовані у все той же гостромодний колір «зе ріал ред», тобто справжній червоний, і хвостиків цих завжди рівно чотирнадцять. Найдовший, п’ятнадцятий, хвостик пофарбований у два кольори: від кінчика до середини — жовтий, далі до корінця — блакитний. Поміж хвостиками виголені акуратні доріжки, щоб легше було вкладати волосся щоранку. Свою зачіску Теобальд називає «postсовєтський оселедець».

Символіка чотирнадцяти червоних хвостів і одного жовто-блакитного в зачісці Теобальда дуже подобається йому самому, а також моїм співробітникам із редакції. Чи викликає вона таке ж захоплення і розуміння в колі німецьких друзів Теобальда, я не знаю.

Але найбільше у зовнішності Теобальда вражає навіть не його екстравагантна манера вбиратися, а дивовижна форма зморщок на чолі. Точніше, не форма, а напрямок. Лінії, які перетинають чоло кожної людини паралельно до брів, у Теобальда розташовані перпендикулярно. Якби Теобальд носив зачіску із гривкою, цього могло б бути не видно, але чоло його відкрите, і така незвична риса обличчя відразу ж впадає в очі і врізається в пам’ять. Я не знаю, про що це мало би свідчити згідно з Теобальдовою концепцією, за якою всі риси зовнішності людини щось символізують, але мені чомусь стає моторошно при погляді на ці лінії, які зморщуються, коли Теобальд піднімає брови, і починають нагадувати акуратні стовпчики цифр із підручника математики.

Як кожна творча особистість, Теобальд прагне самореалізації. І наукової кар’єри йому для цього недостатньо. Окрім мистецтвознавчих, Теобальд має ще два різновиди творчих амбіцій — поетичні та музичні. Кілька збірок поезії, видані власним коштом (а точніше, коштом батька) у Німеччині, не принесли йому слави. Більше того, єдина рецензія, яка з’явилася на його поезію, була далеко не схвальна. «Синдром стерильності, який проглядається у кожному третьому рядку, вдало доповнений у віршах шанованого професорського синочка синдромом едиповим, а також усіма стандартними неврозами та фобіями, що їх психоаналітики охоче знаходять у своїх платоспроможних пацієнтів за їхні ж гроші. Як показує досвід, подібні захворювання лікуються тільки повним банкрутством на користь лікарів, але на дітях геніїв природа робить відомо що», — такими і подібними висновками рецензент, що сховався під псевдонімом Зіґмунд Юнґ, намагався вбити в Теобальді віру в себе як у поета. Але уважно прочитавши текст рецензії, Теобальд зауважив, що жоден із закидів критика не підтверджений цитатою з текстів рецензованої збірки. Більше того, не вказувалося навіть, якої саме збірки стосується ця рецензія. Зате текст її ряснів цитатами із Ролана Барта, Жиля Дельоза, Ніколая Бахтіна, Умберто Еко, Мішеля Фуко та інших авторів, що їх цитування у деяких текстах зустрічається не менш часто, ніж цитати з класиків марксизму-ленінізму в текстах іншого характеру. На думку Теобальда, таке цитування зовсім не кидає тіні на авторів, яких цитують, а лише свідчить, що автор рецензії мав на меті не так проаналізувати чиїсь тексти, як продемонструвати власну ерудицію. Таких псевдокритиків Теобальд знав чимало, як за їхніми текстами, так і особисто, тому не надто перейнявся рецензією і прийшов до висновку, що автор просто заздрить Полуботкові-Свищенку-старшому. Крім того, він погоджувався із Джуліаном Барнсом і не любив критиків не лише за те, що серед них багато нереалізованих письменників, а й за те, що серед них багато нереалізованих критиків.

За час перебування в Тигирині Теобальд власним коштом видав збірку віршів в українських перекладах. Зі 100 примірників накладу за рік продалися 2 (один із них купила я, другий — Евеліна). Але Теобальд задоволений і цим, бо згоден із Густавом Клімтом у тому, що подобатися багатьом шкідливо.

Реалізуючи свої творчі амбіції в музиці, Теобальд зібрав групу під назвою Terraіncognіta, разом з якою намагається створити новий напрямок сучасного джазу. Хоча Теобальд і сумнівається,

що написані ним музичні композиції можна з певністю віднести до жанру джазової музики, але те, що вони не вписуються в рамки жодних інших музичних напрямків, він знає точно, а все, що не вписується у жанрові рамки інших музичних напрямків, традиційно відносять до джазу. Мелодії Теобальда базуються на мелодіях пакистанського та українського фольклору, малознаного навіть серед представників пакистанської та української націй і суттєво видозміненого композитором. Єдине, що я можу сказати про цю музику як нефахівець, позбавлений музичного слуху, це те, що вона дуже сумна. Вже після другої композиції (а всі вони досить довгі і тривають не менше сорока хвилин) у мене з’являється відчуття неймовірного розпачу, і я майже готова негайно скоїти самогубство, подібного відчуття, на щастя, не з’являється у мене в жодних інших ситуаціях. Мені відразу ж пригадується щось дуже сумне і навіть трагічне з періоду власного дитинства, і навіть якщо раніше цей спогад не викликав у мене таких сильних емоцій, під впливом музики Теобальда все міняється. Наприклад, я починаю гірко ридати, пригадавши, як не хотіла сідати на горщик, а мене примушували, чим спровокували глибоку травму психіки, ридання швидко переходять в істерику, і хоча я усвідомлюю неадекватність своєї реакції, нічого не можу з собою вдіяти, мені стає себе так шкода, що я просто змушена вийти геть із приміщення, де відбувається концерт. Щойно я перестаю чути звуки цієї музики, мені стає легше, і незабаром я забуваю про свою дитячу травму. Мені незручно перед Теобальдом за те, що я не змогла досидіти до кінця на жодному з його концертів, незручно й пояснювати причини, через які я щоразу в сльозах вибігаю із залу. Я не раз намагалася боротися із впливом цієї музики, але вона сильніша за мене, і після кількох концертів я здалася. Аби не потрапляти щоразу в незручну ситуацію, я вигадую правдоподібну причину заздалегідь, і виглядає це досить переконливо, адже моя робота в редакції часто затягується допізна. На щастя, Теобальд переконаний, що справжній митець не мусить пристосовуватися до смаків публіки. Тому не ображається на мене, як і на інших слухачів, яких, за Теобальдовими розповідями, до кінця концерту залишається трохи більше половини, а на початку збирається не більше десяти.

Останнім часом у Теобальда з’явилися свіжі музичні ідеї, які він описує наступним чином: «Я хочу грати Гершвіна в стилі Ваґнера, а Ваґнера адаптувати до фільмів Чарлі Чапліна». Теобальд активно займається втіленням у життя своєї концепції, щоправда, наразі лише на репетиціях, закритих навіть для друзів. Мушу зізнатися, я не намагалася туди потрапити.

Як на мене, справжній талант Теобальда полягає у блискавичному вивченні мов. Окрім німецької, англійської та української, він вільно володіє ще російською, польською, іспанською, італійською, голландською та грецькою. У кожній із країн, де розмовляють цими мовами, Теобальд жив по кілька місяців і опанував мови досить добре. Українською він говорить з легким акцентом і майже без помилок. На місці Теобальда я спробувала б себе у ролі перекладача. Але він вважає цю роботу недостатньо творчою.

Нащадок професора Полуботка-Свищенка ще зовсім недовго жив в Україні, коли вперше потрапив до редакції КРІСа-2, яка міститься у просторій будівлі колишнього науково-дослідного інституту. Розгалужені коридори цієї установи складаються із густо наліплених одні біля одних дверей, на переважній більшості яких написано: «Директор», «Головний бухгалтер», «Керівник відділу», або «Лабораторія». Більшість із цих кабінетів порожня, решту займають співробітники інституту, які давно не відповідають на запитання численних заблукалих відвідувачів редакції. Вони просто мовчки піднімають голову, почувши ваше запитання, так само мовчки дивляться крізь вас у простір, а потім, так і не зронивши ні слова, опускають голову і продовжують полірувати нігті, пити чай, читати пресу або замріяно розглядати краєвид за вікном. Редакція міститься на шостому поверсі інституту, про що ніде не написано, тому довідатися про це можна, лише дослідивши решту п’ять поверхів. За час існування газети редакційний колектив кілька разів помінявся, точніше, скоротився. Бюджет газети щороку зменшується, а обсяг роботи збільшується, тому працювати залишаються тільки найвитриваліші. В результаті кадрових змін із колишніх трьох відділів (місцевих, міжнародних і культурних новин) тепер залишився тільки один, а замість трьох редакторів та дев’яти штатних журналістів працює один пан Маргаритко, який, окрім редакторських, виконує і функції штатних та позаштатних співробітників, підписуючи власні статті прізвищами людей, які колись у нас працювали. Це робиться для того, щоб у читачів не складалося враження, ніби щоденна газета робиться силами кількох чоловік, на прізвища колишніх співробітників навіть виписують гонорари, якими без відома власника преміюють тих, хто все ще працює в газеті. Сподіваюся, люди, чиї прізвища використовуються, нічого не мають проти, принаймні наразі про їхні заперечення нічого не відомо. Що думає з цього приводу пан Маргаритко, я також не знаю, бо він так завантажений роботою, що поговорити з ним про щось, окрім статей для сьогоднішнього номера, неможливо.

Крім Сніжани, у редакції не залишилося жодного штатного журналіста. Із колись трьох верстальників тепер працює лише один, відділи реклами та збуту спершу об’єднали, а потім скоротили зовсім. Через це виникла плутанина з табличками на дверях, які не знімають, а тільки додають нові — так можна простежити не надто достовірну історію мешканців того чи іншого кабінету. Не надто достовірна вона через те, що часом редакційні працівники просто переселяються з кабінету в кабінет, не залишаючи про це жодних повідомлень на дверях. Тоді всім залишається просто запам’ятати, що в кабінеті з написами: «Охорона», «Головний редактор», «Бухгалтерія» насправді міститься відділ прийому безкоштовних приватних оголошень, а в кімнаті під назвою «Технічний відділ, бля» працює пан Незабудко.

Частково плутанина з табличками виникла з ініціативи керівництва. Наприклад, пан Фіалко не любить, щоб до нього приходили читачі та позаштатні дописувачі, тому на дверях свого кабінету написав: «Обережно, під напругою». Але все це не допомагає заплутати наполегливих пенсіонерів, які намагаються надрукувати свої мемуари, скарги на начальників ЖЕКів та обурені відкриті листи з приводу продажу на вулицях сороміцьких видань. Такі відвідувачі, як правило, з першої спроби знаходять потрібні двері, незважаючи навіть на те, що, згідно з табличками, у редакції є 3 відділи дозвілля, 5 головних редакторів, 4 відділи верстки і 17 комерційних директорів. Губляться люди інтелігентні і несміливі, як от, наприклад, Теобальд під час свого першого візиту до редакції.