Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Навіть якби я все ж таки вирішила позбутись Агатангела й чекала з цим до приходу Теобальда, сумніваюся, що Амур зміг би опуститися аж до того, щоб їсти в чужому домі нестерильного щура невідомого походження. Наскільки мені відомо, він відмовлявся їсти навіть сире м’ясо з базару й вимагав харчування виключно сухим кормом та імпортними консервами для тварин, віддаючи помітну перевагу товарам німецького виробництва.
Коли я пояснила Теобальдові, що передумала вбивати щура, він не здивувався, сказавши, що багато його знайомих зробили б на моєму місці те саме. Теобальд прийшов рівно о 19.35, якимось незбагненним для мене чином він примудрився зорієнтуватися у графіку руху автобусів у Тигирині й ніколи не витрачав часу на стояння на зупинках. Не знаю, як саме йому це вдавалося, мої спроби сідати на автобус в один і той самий час іще ніколи не завершувались
Зараз, ледь привітавшись із Теобальдом, я теж швидко кинулася до телевізора, щоб перевірити точність телепрограми. На екрані замість Томі Лі Джонса був Пол Ньюман. Я похолола і безсило опустилася на стілець. Перед моїми очима пропливла розгнівана секретарка, яка кидає трубку після чергового спілкування з обуреним читачем, а потім обличчя пана Незабудка і його сакраментальне: «На хуй ваші виправдання, панно Гориславо, будем штрафувать». Потім у ланцюжку неприємних асоціацій з’явилась і та, що не платили вже понад три місяці… У момент, коли я вже переключилася на думки про те, в кого б іще позичити грошей, до залишеного мною на журнальному столику пульта підскочив Агатангел і спритно перестрибнув із кнопки на кнопку. На екрані з’явився Томмі Лі Джонс. Виявляється, я помилилася каналом. Я зітхнула з полегшенням і вдячно подивилася на щурика. Завтра ж куплю йому подвійну порцію крабових паличок його улюбленого сорту. Здається, з усього, щоправда не надто різноманітного, асортименту продуктів, які потрапляють до мого холодильника, він любить їх найбільше.
Галицький патріотизм, галицький сепаратизм, або За ким журяться галичанки
Ніщо не дратує Сиґізмунда Жоржевича Фіалка більше за власне ім’я і по батькові. Навіть власне прізвище. Останнє теж піддратовує, але не настільки. Через це (хоч і не тільки через це) Сиґізмунд Жоржевич уже понад двадцять років не спілкується із власним батьком. Відтоді, як померла пані Христина, мати пана Фіалка, галичанка з дзяда-прадзяда. Поки жила мати, спілкування з батьком було не уникнути, але відразу після похорону Сиґізмунд Жоржевич назавжди посварився із Жоржем Сиґізмундовичем (пана Фіалка назвали на честь діда-одесита) і відтоді намагається фігурувати тільки під своїм прізвищем.
Те, що пан Фіалко так ненавидить власне ім’я та по батькові, має, окрім суто естетичних, і цілком практичні підстави. Патріотизм заступника нашого головного редактора давно переріс межі явища, званого «національним», і розширився (чи звузився?) до значно радикальніших позицій. Пан Фіалко зовсім цього не соромиться, а навпаки, вважає помилковим негативне ставлення до націоналізму, часто характерне для середовища інтелігенції. «Україні потрібен свій Мілошевич», — любить він заявляти, щоправда, наразі лише за чаркою, і мотивує таку потребу необхідністю «позбутися жидів, а потім москалів». Свої переконання пан Фіалко підтверджує активним членством в усіх ультранаціоналістичних організаціях нашого міста та полум’яними виступами на відповідних мітингах. Своє ім’я і по батькові він старанно приховує, адже невідомо, як найбільш радикальні з однодумців можуть поставитися до походження свого лідера.
Власне, тим, що пан Фіалко не носить батькового прізвища, він завдячує бабці по материній лінії, галичанці «з дзяда-прадзяда», яка не допустила до того, щоб її єдиний онук носив прізвище Стукачов. Сиґізмунд Жоржевич дуже вдячний бабці за наполегливість. Тим більше що добитися цього було нелегко, а перемога в конфлікті назавжди посварила її із зятем.
Пан Фіалко не раз думав про те, щоб змінити ім’я і по батькові, але раніше якось не зібрався, а тепер це було надто ризиковано. Адже якщо така відома у місті людина, як пан Фіалко, вирішить раптом міняти паспортні дані, це обов’язково зацікавить пресу, і ця інформація стане відомою тим, кого це зовсім не стосується.
Поза своїми радикальними переконаннями, Сиґізмунд Жоржевич — дуже спокійна людина, захоплюється філателією, оздоровлюючим
Вазонки з колекції пана Фіалка давно не поміщаються у нього вдома, тому він розносить традесканції по офісах усіх партійних і громадських осередків (числом 13), членством у яких пишається.
У юності Сиґізмунд Жоржевич був скульптором, і, попри всмоктані з молоком матері ідеї національного відродження, довший час підробляв, виготовляючи для колгоспів і радгоспів в околицях Тигирина пам’ятники вождя всіх народів. Йому вдалося непогано набити руку в цьому ремеслі, замовники залишалися задоволеними, а пан Фіалко мав постійний і доволі пристойний заробіток. Але його творча душа активно прагнула більшого і через брак самореалізації, достойної справжнього митця, спонукала пана Фіалка до зловживання алкоголем.
Легенди про грандіозні пиятики у богемному середовищі тигиринського андеґраунду радянських часів досі передаються із уст в уста молодшого покоління. Наприклад, уже стала хрестоматійною історія про те, як двоє молодих вродливих художників переодягнулися повіями і «зняли» навпроти «Інтуристу» першого секретаря райкому партії. Після цього, за однією із версій, їм назавжди було закрито шлях до персональних виставок. Інший варіант тої ж легенди стверджує, що перший секретар виявився прихованим гомосексуалістом, а юні художники, що відкрили йому цей бік власної натури і подарували незвідану досі насолоду, зробили блискучу кар’єру. Важко судити, котра з версій є правильною, бо обидва художники давно виїхали за кордон і стали там відомими, а подальша доля першого секретаря сьогодні нікого не цікавить.
Не менш відомою є історія про те, як двоє молодих поетів у кінці 80-х ходили містом і питали перехожих, у якому році Стінґ написав пісню Rock Steady і чи варто було нагороджувати Богдана-Ігоря Антонича премією імені Василя Стуса.
Пан Фіалко свого часу також побився об заклад у веселій компанії, що під час відкриття чергового пам’ятника вождя всіх народів у селі Червоношляхівка скульптуру прикрашатимуть геніталії дитячих розмірів, які цнотливо визиратимуть із розстебнутої ширіньки. Як людина слова, наш заступник головного редактора дотримав слова і назавжди втратив надійне джерело підробітку.
Після цього йому не залишалося нічого іншого, крім як піти в дисиденти. Невідомо, чим саме займався пан Фіалко у період з кінця 70-х до кінця 80-х років, зате, починаючи із 1991 року, його діяльність більше ніж бурхлива. Уже протягом кількох перших років незалежності зусиллями пана Фіалка у Тигирині було створено цілий ряд громадських організацій. Ось тільки найвідоміші з них: «Гільдія тигиринського козацтва» (спонсор — Еміграційне товариство міста Торонто), «Спілка етнічних тигиринок» (спонсор — Міжнародний фонд «Відродження»), «Ліга пляшкарів тигиринщини» (за сприяння облдержадміністрації), «Товариство відновлення старовинних технік стінопису» (спонсор — Еміграційне товариство міста Торонто) та ряд інших. Майже щодня котресь із цих товариств організовує урочисте засідання, на яке запрошує пана Фіалка листівкою в національних кольорах, у кінці тексту запрошення завжди маленькими літерами від руки дописано: «Після завершення урочистої частини планується фурше». З яких міркувань члени громадських організацій під проводом пана Фіалка схиляються до саме такого написання цього слова, невідомо. Після кожної з таких акцій пан Фіалко повертається на роботу в піднесеному настрої, від нього віє енергійністю та коньяком із цитриною. Робота після цього йде у нього помітно веселіше, він приговорює щось сам до себе в такт стукання по клавіатурі, і сторонньому спостерігачеві, не ознайомленому зі славною біографією нашого заступника головного редактора, могло би видатися, що Сиґізмунд Жоржевич нагадує тихого алкоголіка.