Амаркорд (Збірка)

Сняданко Наталка В.

Ідея містера Арнольда дуже сподобалася Засновникові. Ясна річ, бульварні газети Тигирина всі як одна виступили з критичними матеріалами про те, що це ніякий не флеш-моб, а звичайна рекламна акція. На це пан Незабудко відреагував із традиційним для нього філософським спокоєм: «Ну і хуй з ним, основне, шо работає».

Як не перетворити власну біографію на історію хвороби?

Мої батьки завжди були національно свідомими. Коли вони одружилися, я намалювала їм у подарунок великий вазонок, що стояв на підвіконні й був прикрашений чомусь новорічними іграшками, хоча одружувалися батьки влітку, це я чітко пам’ятаю. Під малюнком стоїть підпис: «Татові і мамі у день весілля.

Донечка Горислава, 12 р.» Цей малюнок досі лежить в альбомі із сімейними світлинами того періоду. Не пам’ятаю, щоб у школі хтось дражнився через те, що мої батьки неодружені, хоча на той час це, ясна річ, було не прийнято. Тато з мамою вважали світські шлюбні формальності недоречними, на кілька десятиліть випереджаючи моду на подібні речі в нашому місті. Щоправда, спонукала їх до цього не солідарність із популярними тоді у Європі поглядами «дітей-квітів», вони просто хотіли взяти церковний шлюб, а на той час у Тигирині це було не так просто. Тобто потай їх, звичайно, могли повінчати, але потай вони не хотіли. Тому вирішили зачекати, доки часи зміняться, і чекати довелося дванадцять років.

Щоб повніше реалізувати свої національно свідомі настрої, мама з татом точно відтворили обряд гуцульського весілля, спеціально для цього кілька років збирали фольклорні записи по гірських селах. Скопіювали абсолютно все: одяг, послідовність страв, застільні пісні, вітання, обряди, ігри. Навіть навчилися бойківської говірки й бавили гостей дотепними діалогами, густо пересипаними «ґаздику ґречний», «встидали би ся», «ніхто вам не розказ», «най буде», «гаразду не видко», «заткала би тя лиха година». Фільмувати дійство запросили оператора телеканалу ВВС (батькові зв’язки зробили це можливим), і тепер уривки з фільму про весілля моїх батьків часто демонструють по телебаченню англійською мовою в передачах про Східну Європу.

Найбільше мене вражає у їхній біографії цей довгий дошлюбний період. І не лише тому, що він був найщасливішим. Як на мене, у ті часи це було справжнім актом громадянської мужності. Адже це зараз ніхто не цікавиться, чи є у вас та вашого партнера штамп у паспорті, а моїм батькам доводилося пояснювати його відсутність на кожному кроці, адже питанням офіційного оформлення стосунків цікавилися в готелях, на базах відпочинку, в поліклініках, закладах соціального страхування, при влаштуванні дитини в ясла, садок та школу, курси крою та шиття при будинку піонерів, навіть у ЖЕКу, а без довідки з ЖЕКу пускали тоді хіба що до громадських вбиралень.

Їх не визнавали за сім’ю навіть родичі. Лише після одруження батьків я вперше побачила обидвох своїх бабусь, дідусів і ще масу різних незнайомих людей, які досі соромилися позашлюбної онуки і яких відтепер я мала вважати найріднішими. Не можу сказати, щоб нововведення в наш побут на зразок недільних сімейних обідів із численними родичами викликали у мене захоплення, тим більше що через це ми з батьками тепер украй рідко на вихідні їздили в ліс, бо майже щотижня приїздили в гості родичі, ще рідше ходили на морозиво утрьох, бо родичі відвідували нас навіть серед тижня, ніби намагалися надолужити втрачене за 12 років розлуки.

Коли мені виповнилося 13, у мене народилася сестричка, і я вперше зрозуміла, чому це число називають «чортовою дюжиною». Малеча плакала ночами й не давала спати, мама з татом ходили роздратовані й часто не розмовляли одне з одним. Численні родичі й обидві бабусі намагалися допомогти, від чого складалося враження, ніби у нас вдома оселився мандрівний цирк. Навіть запах був подібним, бо бабця Катруся приносила із собою улюблену кицьку, а бабуня Олеся — улюбленого кота. Обидві тварини щиро ненавиділи одна одну й постійно воювали.

Ще через рік від нас пішов тато. Мама сказала мені, що він покохав іншу жінку. Зараз у них із цією жінкою п’ятеро дітей, а у мами ще двоє із другим чоловіком. Я дуже рідко спілкуюся з мамою і ще рідше — з батьком.

Свого часу батько хотів бачити мене дослідницею

національного фольклору, закоханою в сиву давнину. Більше того, він мріяв, що саме мені вдасться нарешті на підставі архівних матеріалів довести, що Тигирин, по-перше, давніший за Львів, по-друге, що його роль в історії Галичини значно вагоміша за роль решти міст регіону. Те, що я вирішила досліджувати явище тигиринського феномена, спочатку трохи розчарувало його, він вважає тему ще занадто «свіжою» для наукового дослідження, а також без особливого захоплення ставиться до модного в сучасній науці інтердисциплінарного методу. Але згодом батько змирився і тепер був би щасливий, якби я нарешті захистилася «хоч із якоюсь» темою.

Досягнувши зрілого віку, він цілком полишив свої прогресивні погляди і став затятим традиціоналістом. Дванадцять років, прожитих не в шлюбі, вважає найбільшим гріхом свого життя, і всі неприємності, які трапляються з ним тепер, сприймає як покарання за цей гріх. Змінилося і його ставлення до жінок. Нова дружина батька має незакінчену середню освіту й питає дозволу навіть на те, щоб піти до сусідки по сіль. Саме таку роль жінки в суспільстві мій батько тепер вважає єдино правильною. Моя робота в КРІСі-2 непокоїть його, він вважає, що це відволікає мене від серйозної науки і привчає до поверховості, притаманної журналістам, не кажучи вже про те, що така робота «не для жінки», щоправда, останній аргумент він висловлює не дуже переконано, бо роботу на сьогоднішній день знайти непросто, а оскільки я жінка неодружена, то мушу перебиватися «чим Бог дає». Підозрюю, якби я раптом вийшла заміж, надію на що батько, здається, вже втратив, він був би категорично проти, щоб я працювала в газеті, та й узагалі щоб працювала, хоч і свідомий того, що я навряд чи поділяю його погляди. Останнє він вважає своїм покаранням за гріх розлучення.

Не так давно батько почав дошукуватися причин такого покарання й навіть ходив зі своєю проблемою до ворожки та ясновидиці, що «віщує та пророкує долю», на ім’я Василина. Василина сказала батькові, що коли зачаття першої дитини відбулося у третій день Великого посту, а вона підрахувала, що так було в день мого зачаття, дитина обов’язково розчарує батьків. Бо це Божа кара за порушення церковної заборони. Мені здається, що підсвідомо батько вже змирився з цим прогнозом і тепер кожен мій крок сприймає як його підтвердження. Для того, щоб спокутувати несвідомий гріх (адже на момент мого зачаття батько ще не був віруючим), він вирішив постити протягом двох тижнів кожного місяця. Його дружина навіть потай скаржилася мені, що це надто строгий піст, він не вживає у їжу нічого, окрім хліба й води, і навіть не спить у подружньому ліжку, аби уникнути спокуси.

Но камєнтарь, тіпа

Олежик Трав’янистий прийшов працювати до КРІСа-2 із «Подробиць» після того, як звільнився (за версією Сніжани — його звільнили) із «Документів і аргументів», куди він потрапив після роботи в «Аргументах і подробицях». Усюди він починав працювати верстальником, потім писав першу статтю, стаття подобалася керівництву, йому замовляли наступні, він ставав ведучим популярної рубрики, а потім раптово звільнявся (чи його звільняли). Сніжана пояснює повторюваність цього сценарію тим, що Олежик, по-перше, видавав передруки з Інтернету за власні тексти, а по-друге, його підозрювали у дрібних кишенькових крадіжках.

В «Аргументах і подробицях» Олежик друкував огляди нових комп’ютерних ігор під псевдонімом Сєня. Написано це було, за визначенням самого автора, «маршрутковим сленгом»: «Ну, чувакі, значіться, так. На коксі тіпа ця фігня не канає, бля. Тута тіпа лучче кіслата тіпа. Дозняк мінімальний дета до пятого уровня, а там можна і ширку, на хуй. Ну кокс тіпа тоже, но менше…» Деякі особливо сміливі запозичення із живого розмовного мовлення редакційна цензура вилучала, але рубрика була доволі популярною, аж поки хтось не написав до редакції, з якого сайта передирає свої огляди Сєня.