Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Та чоловіки, які попри все наважуються познайомитися зі мною, тікають назавжди вже після кількох перших хвилин спілкування. Якщо це щастя, то чому мені не заздрять всі нещасливо одружені, незаслужено покинуті, без взаємності закохані, досі неціловані, я вже не кажу про невродливих, завчасу розповнілих, з лупою у волоссі чи з маленьким бюстом? А якщо щастя — це щось зовсім інше, то чому мною не цікавиться хоча б література?
Надто вимогливий чоловік
Жіноча психологія, як відомо, найзагадковіша у світі річ. Легше цілу добу без відпочинку письмово відповідати на питання шкільних контрольних для старшокласників, аніж поспілкуватися із жінкою під час місячних і не образити її. Щоправда, і контрольні — річ непроста. Одного разу я зустрів серед питань з історії наступне: «Кому належить
Найгірше, щоправда, коли завдання доводиться розв’язувати у підручниках, складених жінками. Я намагався вивчити англійську за одним таким підручником. Але незважаючи на моє толерантне і навіть прихильне ставлення до фемінізму, я не міг себе примусити розв’язувати тестові завдання, де пропонувалося придумати підписи під малюночки, на одному з яких чоловік стояв перед жінкою на колінах і простягав їй букет квітів, а вона при цьому намагалася застрелитися. Складаючи речення, пропонувалося використовувати наступні слова і вирази: «My Dear», «My sweet», «My love», «Fuck you», «Shut up» і под.
В іншому завданні потрібно було прослухати записані на аудіокасеті монологи одружених чоловіків і визначити, скільки років кожен із них одружений. У першому діалозі чоловік захоплено розповідав про те, як приносить щоранку дружині каву в ліжко і спостерігає за її прокиданням. У другому чоловік повертався додому і гарячково придумував версію для дружини про те, де він так довго затримався і чому від нього пахне жіночими парфумами. У третьому зізнанні чоловік зі старечим голосом знову захоплено розповідав про те, як щоранку приносить дружині каву в ліжко, і замріяно згадував, як робив це в юності, коли був одружений ще тільки вдруге, чи, може, втретє, він не пам’ятав. Ще в якомусь тексті порівнювали кількість калорій, що їх витрачає протягом робочого дня домогосподарка, яка миє вікна, і середньостатистичний працівник офісу, який підписує папери. Не знаю, чи сильно вдосконалилася моя англійська після цих курсів, але глибокий комплекс чоловічої неповноцінності я заробив.
Відтоді я намагався визначити для себе, з якою жінкою легше мати справу: з вродливою чи з розумною. Сполучення обидвох цих якостей в одній жінці настільки рідкісне, що навряд чи варто сподіватися, аби зустрілося воно саме на твоєму шляху. А крім того, жінка, водночас вродлива і розумна, удвічі непередбачуваніша, ніж чотири вродливих, та втричі примхливіша, ніж п’ять розумних. Тому над таким сполученням я не замислювався.
В юності мені здавалося, що жінці справді вродливій можна пробачити все, навіть виняткову тупість. І так я вважав досить довго, аж поки одна моя неймовірно вродлива кохана не захопилася розв’язуванням кросвордів. Це заняття поглинало її цілком. Від ранку до пізньої ночі вона могла пролежати в ліжку, безкінечно питаючи: «Коханий, ти не знаєш ріку в Індії на чотири букви, а птаха, що вміє розмовляти, на шість букв, ще скажи мені, будь ласка, як називається хімічна речовина з формулою Н2О». Кілька місяців я не втрачав надії, що це заняття рано чи пізно їй набридне і вона нарешті знову порине у читання жіночих романів, що було її основною розвагою раніше, і з яким я мав чистий спокій і міг безперешкодно працювати. Але коли на початку четвертого місяця тривання її захоплення вона, безневинно кліпаючи очима, вшістнадцяте (я підрахував!) запитала: «Коханий, ти не пам’ятаєш імені першої у світі жінки, три букви», я мало не сказав їй все, що думаю з приводу слів на три букви, жінок, кросвордів і всього, що назбиралося у мене в душі останнім часом.
Після цього я довгий час думав, що з жінками розумними мати справу простіше, аніж із жінками вродливими. Але ці роздуми залишалися суто теоретичними, бо плоть моя все ще реагувала на вродливих жінок значно жвавіше, ніж на розумних, хоча гіркий досвід і спонукав робити зовсім навпаки.
Та існування зовсім без жінок примушувало мене все частіше шукати компроміс між вибором плоті та закликом розуму. І тут я знайшов геніальний вихід: я просто навчився готувати.
«ШАЛЬКЕ» ПРОТИ АПОКАЛІПСИСУ
Це був перший і, мабуть, останній футбольний матч у моєму житті, побачений не по телевізору і не випадково, а на справжньому стадіоні, оснащеному за останнім словом спортивної моди і належно приготованому до чемпіонату світу. Не можу сказати, що гра справила на мене незабутнє враження. Але
Відомий польський есеїст Єжи Стемповський у своєму «Щоденнику подорожі до Вестфалії» 1954 року так описує тодішню атмосферу Дортмунда: «Намагаюся читати вголос Апокаліпсис. У порожнечі годин його слова виростають до велетенських розмірів». А паралельно зазначає, що «Вестфалія зараз є найвільнішою територією Європи» із більш ліберальним трудовим законодавством, ніж у США, стрімким економічним розвитком і високими ставками заробітної платні. Велика кількість заможного робітництва, оселившись тут, прагнула проводити вільний час, не відчуваючи порожнечі вечірніх годин, тому у Дортмунді навіть було створено спеціальний комітет із завданням урізноманітнити культурне життя міста. Судячи із того, що 60 000-й стадіон вщерть заповнюється глядачами під час кожної гри, можна вважати, що саме «Шальке» вдалося розв’язати це, за Стемповським, «найважче завдання сучасної технічної цивілізації».
Рурґебіт так і хочеться назвати «німецьким Донбасом», тим більше, що тут значно частіше, ніж в інших німецьких землях, можна зустріти людей, які знають, що таке український Донбас, адже «Шахтар» колись виграв у «Шальке», і йому якщо не пробачили, то принаймні запам’ятали. Це ще один привід уболівати саме за «Шальке».
Ці невчасні асоціації відволікають мене, і отямлююся я лише у другому таймі, коли з жахом помічаю, що м’яч загрозливо наближається нібито до «наших» воріт, але нікого із вболівальників «Шальке», які сидять поряд зі мною, це чомусь не схвилювало. Коли я ставлю чергове запитання, яке викликає співчутливо-зневажливі погляди у мій бік, з’ясовується, що у другому таймі команди помінялися місцями і тепер «наші» ворота знаходяться на колишньому полі супротивника. Здається, моє невігластво подолало межу допустимої толерантності, тому вирішую не питати більше і не відволікатися, але виходить це погано, мабуть, захисна реакція психіки перед відчуттям власної інтелектуальної неповносправності.
Але нарешті матч закінчується, і розслаблені перемогою біло-блакитні футбольні фани потужним лінивим натовпом випливають на вулицю, заповнюють трамваї, подекуди наспівуючи «Blau und Weіss, wіe lіeb` іch dіch» і закурюючи просто в салоні. Жодної, навіть словесної, перепалки, жодної забичкованої об сидіння цигарки.
Про цей свій футбольний досвід мені доведеться згадати ще кілька разів у ході 18-денної подорожі, під час якої я відвідаю 15 маленьких німецьких міст і містечок і ще зо 5 більших, побуваю на 20 вокзалах (на деяких навіть тричі, хоча і не завжди на тих, на яких би хотілося, наприклад на знаменитому вокзалі в Ульцені, оформленому Гундертвассером — лише раз і то дуже коротко). Але одного разу, у Ґісені, ця згадка мало знову не осоромить мене, коли я в останню мить стримаюся від заперечення, почувши, що «наші програли на тому матчі». Вже готова виправити неуважного вболівальника, я все ж таки встигну схопити себе за язик, усвідомивши, що «наші» — це поняття не лише спортивне, а й географічне, адже тепер я перебуваю уже далеко від фанів «Шальке», натомість зовсім близько від Франкфурта, тож треба знову шанувати місцеві звичаї.
Та маршрут моєї подорожі насправді почався зовсім не з футболу, як і не з Рурґебіта. Рурґебіт був запланований радше як контрастний елемент — потвора на виплеканому тілі архітектурних приваб Німеччини. У тоні розповіді про Рурґебіт інженера-будівельника Штефана Вьоклінґгауза, який народився і живе тут після короткої перерви на студії в Кьольні, відчувається типова для тутешніх мешканців злегка присоромлена інтонація. Так ніби всі вони відчувають свою провину за те, що побудований ще в дохристиянські часи Ессен, етимологія назви якого виводиться від світового дерева, втратив усі архітектурні красоти, притаманні іншим старовинним містам, і сьогодні репрезентує лише бетонно-скляні витвори 70-х і ще новіші. Поділ на міста і містечка тут давно став умовністю, і вечори футбольні фанати з Ессена чи Дортмунда проводят у Ґельзенкірхені, а мешканці Ґельзенкірхена їздять до Бохума у кнайпи чи до Ессена у театри.